Але коли вона кволо обернулася, то на обличчі Кеймона, що нависав над нею в тьмяному світлі кімнати, побачила п’яну лють. Вен зрозуміла, що цього разу буде інакше. Цього разу простими стусанами не обійдеться. Ватажок гадав, що вона мала намір здати його Міністерству. Він не панував над собою.
Очі його палали жагою вбивства.
«Будь ласка!» — у розпачі подумала Вен і звернулася до своєї «удачі», силкуючись змусити її запрацювати. Відповіді не було. «Удача» її зрадила.
Кеймон нахилився, бурмочучи щось під ніс, і схопив її за плече. Відтак здійняв руку — його м’ясиста долоня стиснулася в кулак, м’язи напружилися, з розлюченого обличчя сповзла краплина поту й упала Вен на щоку.
За кілька кроків від них двері, що виводили до сходів, затремтіли, а тоді відчинилися. Кеймон завмер із піднесеною рукою і люто зиркнув у той бік: якого це нещасливого ватажанина лиха принесла в такий невдалий момент?
Вен навіть не глянула на новоприбулого. Користаючись нагодою, вона спробувала звільнитися від Кеймонової хватки, але сил забракло. Обличчя пашіло від удару, а на губах вона відчувала смак крові. Плече було неприродно викручене, а бік болів там, де вона вдарилася об підлогу. Вен вчепилася нігтями в Кеймонову руку, але раптом відчула, що слабне. Внутрішня сила полишила її, як до того полишила «удача». Біль ураз зробився сильнішим, приголомшливішим, вимогливішим.
Вен обернулася й відчайдушно глянула в бік дверей. Ті були так близько... до болю близько. Вона майже втекла. Ще б трішки...
І тоді вона побачила чоловіка, що мовчки стояв у дверному отворі. Вен не знала його. Високий, із яструбиним обличчям і світлим волоссям, він був одягнений у вільне дворянське вбрання, а з його плечей спадав просторий плащ. Незнайомцю було років тридцять п’ять. Він не мав ні капелюха, ні дуельного ціпка.
І вигляд у нього був дуже-дуже розлючений.
— Що це значить? — зажадав знати Кеймон. — Хто ти такий?
«Як він пробрався повз вартових? — подумала Вен, силкуючись повернути ясність мислення. Біль. Вона впорається з болем. — Зобов’язувачі... це вони послали його?»
Незнайомець поглянув на Вен, і вираз його обличчя дещо пом’якшав. А тоді він перевів погляд на ватажка банди, і його очі потемніли.
Гнівні запитання обірвалися, коли Кеймона немовби якоюсь потужною силою зненацька відкинуло назад. Його рука відпустила плече Вен, і він гепнув додолу, аж здригнулася дощана підлога.
У кімнаті запала тиша.
«Треба забиратися звідси», — подумала Вен, змушуючи себе звестися рачки. Кеймон стогнав від болю за кілька кроків від неї. Дівчина відповзла вбік і сховалася під порожній стіл. Лігвище мало таємний вихід, лаз біля дальньої стіни. Якби дістатися до нього...
Зненацька Вен огорнув безмежний спокій. Це почуття впало на неї, як несподіваний тягар, заглушивши всі інші емоції, немовби їх розчавила чиясь могутня рука. Страх згас, наче задмухнута свічка, і навіть біль здавався неважливим.
Вен сповільнилася, дивуючись зі свого переляку. Вона підвелася на рівні й, досі трохи причмелена, важко дихаючи, зупинилася перед лазом.
«Кеймон щойно намагався вбити мене! — нагадала їй логічна частина мозку. — Хтось напав на лігвище. Треба втікати звідси!» Але її емоції не збігалися з логікою. Вона почувалася... умиротворено. Безтурботно. А ще їй стало дуже цікаво.
Хтось інший застосовував «удачу» на неї.
Якимось чином вона здогадалася, хоча раніше ніколи не зазнавала її впливу на собі. Вен зупинилася, тримаючись рукою за стіл, і поволі обернулася. Незнайомець досі стояв у дверях. Пильним оком він вивчав її, а тоді заспокійливо всміхнувся.
«Що відбувається?»
Нарешті чоловік ступив до приміщення. Кеймонові ватажани й далі сиділи за столами. Вони видавалися враженими, але — на диво — не стурбованими.
«Він застосовує “удачу” на них усіх. Але... як йому вдається впливати на стількох людей одночасно?» Вен ніколи не могла накопичити «удачі» більше, ніж на одиничні короткі дотики.
Коли незнайомець пройшов до кімнати, Вен нарешті побачила, що за ним у сходовому прогоні стоїть ще один чоловік. Цей другий не мав такого показного вигляду. Він був нижчий на зріст, із невеличкою темною борідкою і коротко підстриженим прямим волоссям. На ньому теж був дворянський костюм, хоча й не такого бездоганного крою.
На іншому боці кімнати Кеймон застогнав і сів, тримаючись за голову. Відтак поглянув на двох чоловіків.
— Пане Доксоне! Е-е... м-м... яка несподівана зустріч!