Дівчина ніяково стала перед їхнім столиком, чекаючи на перерву в розмові, але дами не вгавали. Урешті-решт вона підступила до Шан.
— Леді Еларіель? — промовила вона.
Шан обернулася й скинула на неї крижаним поглядом.
— Я не посилала по тебе, селючко.
— Так, але я виявила кілька книжок, які ви...
— Я більше не потребую твоїх послуг, — урвала її Шан, відвертаючись. — Я сама дам раду Елендові Венчеру. А тепер будь така ласкава забратися звідси й не турбувати мене.
Вен лишилася стояти на місці, приголомшена.
— Але ж ваш план...
— Я ж сказала: ти мені більше не потрібна. Гадаєш, я раніше була з тобою різкою, дівчино? Досі ти знала мене з доброго боку. Спробуй лишень роздратувати мене тепер.
Вен мимоволі зіщулилася під нищівним поглядом дворянки. Здавалося, жінку виповнює... відраза. Ба навіть злість. Чи, може, ревнощі?
«Вона здогадалася, — подумала дівчина. — Нарешті вона таки збагнула, що я не граю з Елендом. Вона знає, що він мені небайдужий, і не довірить своїх таємниць».
Вен відійшла від столу. Очевидно, доведеться шукати якогось іншого способу, щоб дізнатися плани Шан.
Усупереч власним словам, Еленд Венчер не вважав себе грубим і невихованим. Він був... філософом слова. Йому подобалося обертати розмову в інший бік і спостерігати за реакцією бесідників. Подібно до великих мислителів минулого, він виходив за межі й експериментував із нестандартними методами.
«Певна річ, — міркував він, тримаючи перед очима келишок із бренді й задумливо роздивляючись його, — більшість тих давніх мислителів урешті-решт стратили за зраду». Не найкращий взірець для наслідування.
Вечірня бесіда з однодумцями вже закінчилася, й Еленд із кількома приятелями сидів у салоні для чоловіків, невеличкій кімнаті, що прилягала до бальної зали замку Лекалів. Опоряджена в насичено-зелених тонах, зі зручними фотелями, вона була б чудовим місцем для читання, якби Еленд мав трохи кращий настрій. Навпроти нього, задоволено попихкуючи люлькою, сидів Жастес. Приємно було бачити Лекаля-молодшого таким спокійним. Останні кілька тижнів були для нього важкими.
«Війна домів, — подумав Еленд. — Як невчасно! Ну чому саме тепер? Усе йшло так добре».
За кілька хвилин із повним келихом повернувся Телден.
— Тобі відомо, — запитав Жастес, тицьнувши люлькою в приятеля, — що будь-хто зі слуг міг принести тобі випити?
— Мені захотілося розім’яти ноги, — відказав Телден, сідаючи в третій фотель.
— А дорогою назад пофліртувати зі щонайменше трьома дівчатами, — докинув Жастес. — Я рахував.
Телден усміхнувся, відсьорбнувши зі свого келиха. Цей дебелий чолов’яга завжди сидів, зручно розкинувшись у невимушеній позі. У будь-якій ситуації він мав розслаблений і задоволений вигляд, а його вишукані костюми й модна зачіска викликали заздрість.
«Може, й мені слід трохи більше уваги звертати на такі речі? — подумав Еленд. — Валетта терпить мою кучму, але, мабуть, їй сподобалося б більше, якби я підстригся й зачесався як слід».
Еленд раз у раз збирався навідатися до перукаря та кравця, але його увагу завжди забирало щось інше. Він то занурювався у вивчення якоїсь теми, то зачитувався книжкою, а потім виявлялося, що він не встигає на призначений час. Укотре.
— Еленд сьогодні щось не надто говіркий, — зауважив Телден.
У тьмяно освітленому салоні сиділи й інші чоловічі компанії, але фотелі були розставлені на достатній віддалі, щоб можна було розмовляти без остороги.
— Він такий віднедавна, — відказав Жастес.
— А-а, ну так, — мовив Телден, ледь насупивши чоло.
Еленд знав друзів достатньо добре, щоб зрозуміти, куди вони хилять.
— Слухайте, ну навіщо оце ходити коло та навколо? Якщо маєте, що сказати, чому не сказати це навпрямець?
— Це зветься тактовністю, мій друже, — відказав Жастес. — Ми, зрештою, дворяни, якщо ти раптом цього не помітив.
Еленд закотив очі.
— Гаразд, я скажу, — мовив Жастес, запускаючи п’ятірню у волосся. Ця нервова звичка, як гадав Еленд, посприяла тому, що молодий чоловік дедалі більше лисів. — Ти проводиш багато часу з цією Рену, Еленде.
— Це просто пояснити, — відказав дворянин. — Бачиш-но, так сталося, що вона мені подобається.
— Це недобре, Еленде, — хитнув головою Телден. — Недобре.
— Чому? Ти сам начебто із задоволенням ігноруєш класову нерівність, Телдене. Я бачив, як ти залицяєшся до половини служниць у цій кімнаті.
— Я не спадкоємець свого дому, — нагадав Телден.
— До того ж, — додав Жастес, — усі ці служниці — благонадійні. Їх наймала моя родина, ми знаємо все про їхні доми й походження, знаємо, що вони нам вірні.