Еленд постояв ще якусь хвилю, але зрештою вийшов-таки в коридор і тихо зітхнув.
«Ось різниця між ними й тобою, Еленде, — подумав він. — Ті мислителі, яких ти читав, були революціонери. Вони готові були ризикнути власним життям. А ти не здатен навіть виступити проти свого батька».
Утомленою ходою він рушив до своїх покоїв, де, на свій подив, виявив слугу, який чекав на нього.
Дворянин насупився.
— Що сталося?
— Лорде Еленде, до вас гість, — повідомив слуга.
— Так пізно?
— Це лорд Жастес Лекаль, мій пане.
Еленд здивовано нахилив голову.
«В ім’я Пана Всевладаря, що сталося?..»
— Він чекає у вітальні?
— Так, пане, — відказав слуга.
Еленд неохоче вийшов зі своїх покоїв і пішов коридором до вітальні, де на нього нетерпляче чекав товариш.
— Жастесе, — заходячи, сказав Еленд утомленим голосом. — Сподіваюся, ти приїхав сказати мені щось украй важливе.
Лекаль ніяково засовався на місці, нервуючись ще більше, ніж зазвичай.
— Та кажи вже, — зажадав Еленд, якому починав уриватися терпець.
— Це щодо тої дівчини.
— Валетти? Ти приїхав сюди, щоб говорити про Валетту? Зараз?
— Тобі слід більше довіряти друзям, — сказав Жастес.
Еленд пирхнув.
— Довіряти твоїм знанням про жінок? Не ображайся, Жастесе, але я іншої думки.
— Я наказав простежити за нею, Еленде, — випалив Лекаль.
Еленд витріщився на нього.
— Що ти зробив?
— Я наказав простежити за її каретою. Точніше, попросив декого перевірити карету, коли вона проїжджатиме через міську браму. Її не було там.
— Тобто? — ще більше насупився Еленд.
— Валетти не було в кареті, коли та виїжджала з міста, — повторив Жастес. — Поки террісієць показував варті документи, моя людина підкралася й зазирнула у вікно карети. Усередині нікого не було. Валетту, мабуть, висадили десь у Лютаделі. Вона шпигунка від якогось іншого дому — вони намагаються через тебе підібратися до твого батька. Вони створили ідеальну жінку, щоб тебе привабити: чорняву, трохи таємничу, позасистемну. Їй вигадали достатньо низьке походження, щоб ти зацікавився нею заради скандалу, а тоді підпустили її до тебе.
— Жастесе, це якесь безглу...
— Еленде, — урвав його товариш. — Розкажи мені ще раз: як ти вперше зустрів її?
Юнак завагався.
— Вона стояла на галереї.
— На твоєму місці, — сказав Жастес. — Усім відомо, що ти зазвичай читаєш там. Гадаєш, це збіг?
Еленд заплющив очі. «Тільки не Валетта. Вона не може бути частиною цього всього». Зненацька інша думка блиснула у нього в голові. «Я розповів їй про атій! Як я міг бути таким дурнем?»
Ні, це неправда. Еленд не вірив, щоб його одурили так легко. Але... чи міг він ризикувати далі? Так, він поганий син, але ж не зрадник. Він не хотів загибелі власного дому — він мав намір одного дня очолити його, щоб мати змогу щось змінити.
Еленд попрощався із Жастесом і, спантеличений, пішов до себе. Він почувався надто втомленим, щоб думати про справи дому, одначе коли нарешті дістався до ліжка, то виявив, що не може заснути.
Урешті-решт він устав і покликав слугу.
— Перекажи батькові, що я хочу укласти угоду, — сказав йому юнак. — Я піду завтра на обід, як він того хоче.
Еленд замовк, стоячи в піжамі у дверях спальні.
— Навзамін, — нарешті докінчив він, — я хочу позичити двох його шпигунів, щоб вони за деким простежили.
29
Усі вважають, що я мав би стратити Кваана за зраду. Сказати по правді, я, мабуть, так і вчинив би, якби знав, де він. Проте наразі я просто не маю змоги це зробити.
Цей чоловік став мені за батька. Я дотепер не розумію, чому він зненацька вирішив, що я — не Герой. Чому він виступив проти мене перед усім Конклавом світоносців?
Невже він воліє, щоб Безодня перемогла? Навіть якщо я не той, хто потрібен, — як це тепер стверджує Кваан, — невже моє перебування біля Джерела Вознесіння може спричинити гірші наслідки, ніж якщо Безодня далі нищитиме наш край?
«Кінець подорожі вже близько, — читала Вен. — 3 нашого табору ми вже бачимо печеру. До неї ще кілька годин переходу, але я знаю, що це саме те місце. Невідь-як я відчуваю його там, угорі... відчуваю, як воно пульсує в моїй голові.
Тут дуже холодно. Присягаюся, самі скелі наче створені з льоду, а сніг подекуди такий глибокий, що нам доводиться прокопувати собі шлях. Вітер дме без угаву. Я непокоюся за Федіка: він сам не свій після того, як на нього напала та істота, зіткана з імли, і я боюся, щоб він не впав із кручі або не ковзнув у одну з численних льодових розколин.