«Якби тільки він детальніше розповідав про те, що бачив!» — роздратовано подумала дівчина. Пан Всевладар занадто багато уваги приділяв власним гризотам. Хоча Вен мусила визнати: їй починало здаватися, що вона... розуміє автора щоденника. Важко було пов’язати цю людину з тою темною істотою, яка спричинила стільки смертей. Що ж сталося біля Джерела Вознесіння? Що так сильно змінило Пана Всевладаря? Вен мала дізнатися.
Дівчина зайшла до будинку й подалася шукати Сейзеда. Вона знову носила сукню — якби хтось, крім ватажан, побачив її у штанах, це могло б видатися підозрілим. Усміхнувшись на ходу камердинерові лорда Рену, вона прудко вибігла головними сходами нагору й попрямувала до бібліотеки.
Сейзеда там не виявилося. На невеличкому письмовому столі не лежало жодного аркуша, світильник не горів, каламар був порожній. Вен невдоволено насупилася.
«Де це він запропав? Він мав би працювати над перекладом!»
Вона спустилася вниз і взялася розпитувати про Сейзеда, аж доки покоївка не скерувала її до головної кухні. Вен, хмурячись, рушила внутрішнім коридором. «Мабуть, вирішив перекусити», — подумала вона.
Сейзед стояв серед невеликого гуртика слуг, показував пальцем на якийсь список, що лежав на столі, і стиха щось казав. Він не помітив дівчини, коли вона зайшла.
— Сейзеде! — озвала Вен, перебиваючи його.
Террісієць обернувся.
— Слухаю, панно Валетто, — відказав він, злегка вклонившись.
— Що ти робиш?
— Перевіряю запаси в коморах лорда Рену, панно. Попри те що мене приставили до вас, я й далі лишаюся мажордомом і маю виконувати свої обов’язки, коли не зайнятий нічим іншим.
— А коли ти завершиш переклад?
Сейзед здивовано схилив голову набік.
— Переклад, панно? Але ж я його вже завершив.
— А де тоді остання частина?
— Я дав її вам, — відказав Сейзед.
— Та ні, — заперечила вона. — Та частина, яку ти дав, закінчується напередодні того, як вони мали зайти в печеру.
— Це і є кінець, панно. Щоденник на цьому обривається.
— Що?! — здивувалася Вен. — Але ж...
Сейзед скинув поглядом на слуг.
— Мені видається, про ці справи нам краще поговорити віч-на-віч.
Він дав ще кілька вказівок щодо списку, після чого кивком голови запропонував іти за ним і вийшов через задні двері до садка.
Вен якусь мить стояла приголомшена, а тоді поквапилася приєднатися до нього.
— Це не може так закінчитися, Сейзе! Ми ж не знаємо, що там далі сталося!
— Ми можемо припускати, як мені видається, — відказав террісієць, простуючи садовою алейкою.
Ця частина садка, східна, була не така гарна, як та, до якої зазвичай ходила Вен. Тут росли тільки поодинокі кущі та гладенька брунатна трава.
— Що припускати? — запитала Вен.
— Що Пан Всевладар зробив те, що мав зробити для порятунку світу, адже світ досі існує.
— Мабуть, так, — погодилася дівчина. — Але потім забрав усю владу собі. Либонь, не зміг опиратися спокусі скористатися набутою силою для себе. Але чому немає більше записів? Чому він нічого не написав про те, що вчинив?
— Може, його так змінила сила, — сказав Сейзед. — А може, він просто не почував потреби щось записувати. Він виконав своє завдання і бонусом дістав безсмертя. Вести щоденник для наступних поколінь, коли маєш намір жити вічно, видається мені дещо зайвим.
— Але ж... — Вен від розчарування аж скреготнула зубами. — Це геть негодящий кінець для історії, Сейзеде.
Террісійця її слова, схоже, розважили. Він усміхнувся.
— Обережніше, панно. Якщо надто захопитеся читанням, то ще ненароком станете вченою.
Вен похитала головою.
— Не стану, якщо всі книжки закінчуватимуться так само, як ця!
— Якщо вас це трохи втішить, — мовив Сейзед, — то знайте, що ви не єдина, хто розчарований щоденником. Він не містить майже нічого, що могло б стати в пригоді пану Келсьє — і, вочевидь, у ньому немає ні слова про Одинадцятий метал. Мені навіть трохи ніяково, адже найбільше користі зі щоденника дістав я.
— Але там і про террісійську релігію сказано небагато.
— Так, — погодився Сейзед, — небагато. Але хоч як це не прикро, та мушу визнати, що це «небагато» — значно більше за те, що ми знали досі. Мене турбує лише одне: що я не матиму змоги передати цю інформацію. Я надіслав примірник перекладу до місця, де його зможуть відшукати хранителі, мої побратими й посестри. Буде вкрай шкода, якщо ці новонабуті знання згинуть разом зі мною.
— Не згинуть, — мовила Вен.
— Отакої! Невже моя панна зненацька стала оптимісткою?