— Невже мій террісієць зненацька став гострим на язик? — відбрила Вен.
— Він завжди таким був, як мені видається, — з легкою усмішкою відказав Сейзед. — Власне, саме ця риса й заважала йому бути хорошим мажордомом — принаймні в очах більшості його господарів.
— Його господарі були дурні, — щиро мовила Вен.
— Я теж схиляюся до такої думки, панно, — відповів террісієць. — Ходімо назад до будинку: не слід, щоб нас бачили в садку після того, як прийде імла.
— А я саме збиралася на нічну прогулянку.
— Серед садівників та інших робітників багато хто не знає, що ви — з-імли-народжена, панно, — сказав Сейзед. — Як мені видається, непогано було б і далі берегти це в таємниці.
— Знаю, — погодилася Вен, обертаючись. — Повертаймося тоді до будинку.
— Розумне рішення.
Якусь хвилю вони простували мовчки, милуючись стриманою красою східної частини садка. Трава була акуратно підстрижена у формі східчастих терас, а поодинокі кущики підкреслювали чарівність місця. Південний садок з його струмком, деревами й екзотичними рослинами був куди видовищніший, але східний приваблював своєю простотою і безтурботним спокоєм.
— Сейзеде, — стиха озвалася Вен.
— Що, панно?
— Це все зміниться, еге ж?
— Що саме ви маєте на увазі?
— Усе загалом, — відказала Вен. — Якщо ми лишимося живі, то наступного року ватажани всі розійдуться хто куди. Гем, мабуть, повернеться до родини, Докс і Келсьє плануватимуть якусь нову авантюру, а Кривоногову столярню винайме якась інша ватага. Навіть цей маєток, на який ми витратили стільки грошей, належатиме комусь іншому.
Сейзед кивнув.
— Цілком може бути, що так і станеться. Але якщо все піде добре, за рік Лютадель буде в руках повстанців.
— Можливо, — сказала Вен. — Але однаково... все зміниться.
— У цьому полягає природа життя, панно, — мовив Сейзед. — Світ повинен змінюватися.
— Знаю, — зітхнула Вен. — Шкода просто, що... Бачиш-но, мені справді подобається моє теперішнє життя, Сейзеде. Мені подобається проводити час із ватажанами, тренуватися з Келсьє, ходити на бали з Елендом чи прогулюватися в садку з тобою. Мені б не хотілося, щоб усе це зникло. Не хотілося б, щоб моє життя знову стало таким, яким було рік тому.
— Воно не обов’язково стане таким, панно, — відказав Сейзед. — Ваше життя може змінитися на краще.
— Ні, — тихо заперечила вона. — Воно вже почало мінятися на гірше. Келсьє натякнув, що моє навчання майже добігло кінця і далі мені треба тренуватися самостійно. Що ж до Еленда, то він і не підозрює, що я скаа і що моє завдання — знищити його родину. Навіть якщо дім Венчерів зазнає краху не через мене, його зруйнують інші: Шан Еларіель замислила щось, але мені не вдалося розвідати її плани. І це лише початок. Ми виступили проти Останньої імперії. Найімовірніше, ми зазнаємо поразки — щиро кажучи, я не бачу іншого розвитку подій. Ми битимемося, зробимо добру справу, але багато не змінимо. А ті з нас, хто лишиться живий, довіку змушені будуть переховуватися від інквізиторів. Усе зміниться, Сейзеде, і я нічого не можу вдіяти.
Террісієць лагідно всміхнувся.
— У такому разі, панно, — спокійно промовив він, — просто насолоджуйтеся тим, що маєте. Як мені видається, майбутнє ще здивує вас.
— Можливо, — із сумнівом відказала Вен.
— Не втрачайте надії, панно. Гадаю, ви заслужили на добру долю. До Вознесіння існував народ, що звався асталзі. Вони стверджували, що кожна людина народжується з певною визначеною кількістю нещасть. Тому коли траплялося якесь лихо, асталзі вважали себе щасливими, адже далі їхнє життя могло тільки поліпшитися.
Вен здивовано звела брови.
— Мені такий світогляд видається дещо спрощеним.
— Я так не думаю, — заперечив Сейзед. — Асталзі були досить розвиненим народом і глибоко поєднували релігію з наукою. Вони вважали, що кожен колір пов’язаний з котримось із виявів долі, і щонайдокладніше описували барви і світло. Власне кажучи, саме від них ми найбільше довідалися про те, який вигляд міг мати довознесенський світ. Асталзі мали детальну палітру кольорів і застосовували її, коли треба було змалювати словами темно-темно-синє небо або рослини різноманітних відтінків зеленого. А щодо їхніх філософських поглядів на щастя й долю, то вони видаються мені вельми мудрими. Злидні означали для асталзі, що невдовзі настане достаток. Таке ставлення до життя придалося б і вам, панно: корисно знати, що нещастити не може вічно.
— Не знаю, не знаю, — скептично відказала Вен. — Адже якщо кількість нещасливих подій обмежена, то щасливих — теж, чи не так? А тоді щоразу, як траплятиметься щось хороше, я тривожитимуся, що вичерпаю весь запас.