— Гм, — замислився террісієць. — Гадаю, це залежить від того, з якого боку на це поглянути, панно.
— Як ти можеш бути таким оптимістом? — запитала Вен. — Як вам обом із Келсьє це вдається?
— Не знаю, панно, — відповів Сейзед. — Може, нам легше велося в житті, ніж вам. А може, ми просто дурні.
Вен замовкла. Якийсь час вони прогулювалися звивистими доріжками, неспішно прямуючи до будинку.
— Сейзеде, — нарешті озвалася дівчина. — Тої дощової ночі, коли ти врятував мене, ти скористався ферухімією, чи не так?
Террісієць кивнув.
— Саме так. Інквізитор усю увагу зосередив на вас, тож мені вдалося непомітно підкрастися ззаду й ударити його каменем. Тої миті я був у багато разів сильнішим за звичайну людину. Від мого удару інквізитора відкинуло на стіну — мабуть, він зламав собі кілька кісток.
— І це все? — запитала Вен.
— Ви розчаровані, панно? — усміхнувся Сейзед. — Либонь, очікували чогось ефектнішого?
Дівчина кивнула.
— Просто... ти так мало розповідаєш про ферухімію. Мабуть, через це вона видається таємничою.
Сейзед зітхнув.
— Від вас, панно, годі щось приховати. Унікальна особливість ферухімії, про яку ви вже, без сумніву, здогадалися, — це здатність зберігати й видобувати з пам’яті інформацію. Решта умінь не надто відрізняються від тих, якими наділяють вас п’ютер і олово. Деякі з них трохи дивні — як-от можливість змінити свою вагу або вік, — але з них небагато користі в бою.
— Вік? — зацікавилася Вен. — Ти можеш зробити себе молодшим?
— Не зовсім, — відказав Сейзед. — Не забувайте, панно, що ферухімік черпає силу з власного тіла. Наприклад, він може зістарити своє тіло на десять років і так провести кілька тижнів, щоб потім використати накопичений вік і побути молодшим на десять років протягом того самого часу. У ферухімії завжди має бути рівновага.
Вен якусь хвилю поміркувала над цим.
— А метали, які ти використовуєш, мають значення? — запитала вона. — Як у алломантії?
— Авжеж, — відповів Сейзед. — Різновид металу визначає, яку саме властивість можна в ньому накопичити.
Вен кивнула й рушила далі, обмірковуючи почуте.
— Сейзеде, — по якійсь хвилі знову озвалася вона, — можеш дати мені шматочок твого металу?
— Мого металу, панно?
— Так, того, який ти використовуєш для накопичення ферухімічної властивості. Я хочу спробувати підпалити його — може, мені вдасться скористатися твоїми силами.
Террісієць здивовано глянув на неї.
— Хтось уже це пробував? — запитала Вен.
— Я певен, що так, — відказав Сейзед. — Але, правду кажучи, мені не спадає на думку жоден конкретний випадок. Може, якщо пошукати в міднопам’яті...
— Чому б просто не спробувати зараз? — запитала Вен. — У тебе є котрийсь із основних восьми металів? У якому ти зберігаєш щось не дуже важливе.
Сейзед подумав, а тоді сягнув рукою до відтягнутої мочки вуха і зняв сережку, подібну до тої, яку носила сама Вен. Він відламав крихітний «цвяшок», що тримав її у вусі, і простягнув його дівчині.
— Це чистий п’ютер, панно. Я накопичив у ньому трохи сили.
Вен проковтнула маленький шпеник. Вона відчула джерело алломантичної сили, але метал із сережки, як видавалося, нічим не відрізнявся від звичайного п’ютеру. Дівчина обережно підпалила його.
— Щось відчуваєте? — поцікавився Сейзед.
Вен похитала головою.
— Ні, нічого...
Раптом вона замовкла. Щось таки було, щось інакше.
— Що там, панно? — незвично схвильованим голосом запитав террісієць.
— Я... відчуваю силу, Сейзе. Вона ледь помітна й далека — мені до неї не дотягнутися, але присягаюся, усередині мене є ще одне джерело сили, яке виявляє себе, тільки коли я підпалюю метал.
Сейзед насупив чоло.
— Кажете, ледь помітна й далека? Немовби... ви бачите тінь джерела сили, але дістатися до самої сили не можете?
Вен кивнула.
— Звідки тобі це відомо?
— Те саме відчуваєш, коли намагаєшся скористатися металами іншого ферухіміка, панно, — відказав Сейзед, зітхнувши. — Я мав би здогадатися, що результат буде саме такий. Ви не можете скористатися цією силою, бо вона належить не вам.
— Он як, — розчаровано протягнула Вен.
— Не засмучуйтеся надто, панно. Якби алломанти могли красти нашу силу, про це вже було б відомо. Але думка була кмітлива, — він обернувся і вказав рукою у бік будинку. — Карета вже прибула. Ми запізнюємося на зустріч, як мені видається.
Вен кивнула, і вони поквапилися всередину.
«Кумедно, — подумав Келсьє, потайки пробираючись через темне подвір’я. — Я мушу прокрадатися до власного будинку, наче до замку лорда, на якого хочу напасти».