— Авжеж, — погодився нижчий незнайомець, Доксон.
Вен насупилася. Щось у чоловіках їй видалося знайомим. Десь вона їх мала бачити.
«Кантон фінансів, — збагнула дівчина. — Вони сиділи в чекальні, коли ми з Кеймоном виходили».
Ватажок важко підвівся й пильно глянув на білявого гостя. Погляд його впав на руки чоловіка, посмуговані дивними шрамами.
— Пане Всевладарю... — прошепотів Кеймон. — Уцілілий в Гатсіні!
Вен знову насупилася. Ці слова нічого їй не сказали. Вона мала б знати цього чоловіка? Попри почуття спокою, забої і рани досі пульсували болем, а в голові паморочилося. Щоб не впасти, дівчина сперлася на стіл, але не сіла.
Хай хто був цей чоловік, Кеймон вочевидь вважав його важливою особою.
— Пане Келсьє! — забелькотів він. — Це велика честь!
Незнайомець — Келсьє — похитав головою.
— Знаєш, мені геть не цікаво тебе слухати.
Кеймон кавкнув від болю, коли його знову віджбурнуло навзнак. Келсьє під час цього й пальцем не поворухнув. А проте ватажок упав додолу, наче його штовхнула якась незрима сила.
Кеймон замовк, і Келсьє обвів поглядом кімнату.
— Решта знають, хто я?
Багато ватажан закивали головами.
— Добре. Я навідався до вашого лігва, бо ви, друзі мої, сильно мені заборгували.
У кімнаті запала тиша, яку порушували тільки Кеймонові стогони. Нарешті хтось несміливо промовив:
— Ми... заборгували, пане Келсьє?
— Саме так. Бачте, річ у тому, що ми з паном Доксоном щойно врятували ваші життя. Ваш некомпетентний ватажок близько години тому вийшов із Кантону фінансів і попрямував відразу до цього сховку, навіть не здогадуючись, що назирці за ним пішли два міністерські розвідники: один високопоставлений прелан і один... сталевий інквізитор.
Усі немов заніміли.
«Ох, Пане...» — подумала Вен. Вона мала рацію, але діяла занадто повільно. Якщо інквізитор...
— Я подбав про інквізитора, — сказав Келсьє.
Він замовк, і багатозначність фрази повисла в повітрі. Що ж то за чоловік, який із такою легкістю повідомляє, що він «подбав» про інквізитора? Подейкували, що ті істоти були безсмертні, що вони могли зазирнути людині в душу і що дорівнятися їм у бою не міг ніхто.
— І вимагаю оплати за надані вам послуги, — додав Келсьє.
Кеймон цього разу не підвівся: він добряче вдарився й тепер вочевидь погано тямив, що відбувається. Решта присутніх мовчали. Нарешті Мілев — темношкірий чоловік, що був Кеймоновим заступником, — схопив зі столу скарбничку з міністерськими скринцями й кинувся до Келсьє, простягаючи її.
— Це гроші, які Кеймон отримав від Міністерства, — пояснив він. — Три тисячі скринців.
«Мілев аж зі шкури пнеться, щоб догодити йому, — подумала Вен. — Це щось більше, ніж просто “удача”. Або ж це така “удача”, якої я ніколи б не змогла застосувати».
Келсьє повагався хвилю, а тоді взяв скриньку з грошима.
— А ти хто?
— Мілев, пане Келсьє.
— Що ж, ватажку Мілеве, я задовільнюся цією платою... якщо ти зробиш для мене ще дещо.
Мілев згідливо закивав.
— Чим я можу вам прислужитися?
Келсьє вказав порухом голови на напівпритомного Кеймона.
— Подбай про нього.
— Звісно, — відказав новий ватажок.
— Я хочу, щоб він жив, — Келсьє застережливо підняв палець. — Але не хочу, щоб він насолоджувався життям.
Мілев кивнув.
— Ми змусимо його жебрати. Пан Всевладар не полюбляє жебраків — Кеймонові нелегко буде вижити тут, у Лютаделі.
«А коли цей Келсьє відвернеться, Мілев усе одно позбудеться колишнього ватажка».
— Добре, — мовив Келсьє. Відтак відкрив скарбничку й узявся відраховувати золоті скринці. — А ти тямовитий чоловік, Мілеве. Спритний і не такий полохливий, як решта.
— Я вже мав справу з імлистими раніше, пане Келсьє, — відказав Мілев.
Келсьє кивнув.
— Доксе, — звернувся він до свого супутника, — де мала б відбутись сьогоднішня зустріч?
— Я гадав, у Кривоноговій столярні, — відповів той.
— Навряд чи її можна назвати нейтральною територією, — сказав Келсьє. — Особливо якщо Кривоніг вирішить не приєднуватися до нас.
— Це правда.
Келсьє глянув на Мілева.
— Я планую роботу в цьому районі, і мені не завадить допомога місцевих, — він простягнув жменю монет — на око, сотню скринців. — Нам потрібен ваш сховок на цей вечір. Це можна влаштувати?
— Звичайно, — відказав Мілев, охоче беручи гроші.
— Чудово, — мовив Келсьє. — А тепер — забирайтеся звідси.
— Забиратися? — невпевнено перепитав Мілев.
— Атож, — підтвердив Келсьє. — Бери своїх людей і геть звідси. І вашого колишнього ватажка прихопіть. Я хочу перебалакати з панною Вен наодинці.