— Вони хороші люди, Бризе, — твердо сказав Гем. — І ті, що загинули, були хорошими людьми. Не кажи про них погано. Мене ще непокоїть їхнє переховування: це питання часу, коли виявлять котрийсь із загонів.
— Саме тому жоден із них не знає, де переховуються інші, — відповів Келсьє.
— Я таки хотів би ще дещо сказати, — мовив Бриз, сідаючи в одне з робочих крісел Рену. — Я розумію, чому Геммонд має навідуватися до солдатів і тренувати їх, але, слово честі, ніяк не доберу, навіщо посилати до них мене й Доксона?
— Вони повинні знати своїх ватажків, — відказав Келсьє. — Якщо Гем не зможе виконувати свої обов’язки, хтось інший повинен буде взяти командування на себе.
— Чому не ти? — запитав Бриз.
— Просто довіртеся мені, — усміхнувся Келсьє. — Так буде краще.
Бриз закотив очі.
— Довіритися тобі? Здається, ми лише це й робимо.
— От і чудово, — відказав Келсьє. — Вен, що в тебе нового про дворян? Ти довідалася щось корисне про дім Венчерів?
Дівчина завагалася з відповіддю.
— Ні.
— Наступний бал буде саме в замку Венчерів, чи не так? — запитав Доксон.
Вен кивнула.
Келсьє пильно глянув на неї. «Чи розповіла б вона, якби щось знала?» Дівчина зустрілася з ним очима, і він не зумів прочитати в них анічогісінько. «Враже дівчисько занадто добре вміє брехати».
— Гаразд, — мовив він до неї. — Шукай далі.
— Авжеж, — відказала вона.
Попри втому, тої ночі сон утікав від Келсьє. На жаль, ватажок не міг навіть вийти зі спальні й поблукати коридорами: лише кілька довірених слуг знали, що він у будинку, а тепер, коли він зажив такої слави, йому треба було поводитися якомога непомітніше.
Його слава. Він зітхнув, сперся ліктями на перила балкона і задивився в імлу. Певною мірою його самого турбувало те, що він робив. Інші, як він і просив, не висловлювали сумнівів, але Келсьє бачив, що їх досі непокоїть той поголос, який дедалі ширився про нього.
«Це найкращий спосіб. Можливо, це все мені не знадобиться... але якщо знадобиться-таки, ці клопоти будуть варті витрачених зусиль».
У двері хтось тихо постукав. Келсьє здивовано обернувся й побачив Сейзеда, який зазирнув до кімнати.
— Перепрошую, пане Келсьє, — мовив він. — Але до мене прийшов вартовий і сказав, що побачив вас на балконі. Він боїться, що ви можете себе виказати.
Ватажок зітхнув, але повернувся до кімнати, зачинив двері на балкон і зашторив їх.
— Як на злодія, Сейзе, я геть погано вмію переховуватися.
Террісієць усміхнувся й обернувся, щоб іти.
— Сейзеде! — спинив його Келсьє. — Я не можу заснути. Чи нема в тебе нової пропозиції для мене?
Мажордом із усмішкою зайшов до кімнати.
— Звісно, пане Келсьє. Я саме недавно подумав, що вам варто почути про Істини беннетів. Ця релігія чудово вам пасує, як мені видається. Беннети — високорозвинений народ, що жив на південних островах. Вони були відважними мореплавцями й блискучими картографами. Деякими з їхніх мап досі користуються в Останній імперії. Релігія беннетів була пристосована до тривалих морських подорожей, коли кораблі по кілька місяців перебували в морі. Капітан корабля одночасно був священником, а командну посаду міг обійняти лише той, хто дістав належну теологічну освіту.
— Мабуть, бунти на їхніх кораблях траплялися рідко.
Сейзед усміхнувся.
— Це була хороша релігія, пане Келсьє. Вона зосереджувалася на знанні й відкриттях: укладання карт беннети вважали своїм священним обов’язком. Вони вірили, що коли люди пізнають увесь світ, зрозуміють його й упорядкують свої знання, тоді нарешті запанує мир і гармонія. Чимало релігій прагнуть до цих самих ідеалів, але небагато з них так успішно наближали їх на практиці, як це робила віра народу беннетів.
Келсьє нахмурився, прихилившись до стіни біля дверей на балкон.
— Мир і гармонія, — повільно повторив він. — Але зараз я не шукаю ні того, ні того, Сейзе.
— Он як, — зітхнув террісієць.
Келсьє звів погляд і втупився у стелю.
— Чи не міг би ти... розповісти мені ще раз про релігію валланів?
— Звісно, — відказав Сейзед, висуваючи стілець з-за письмового столу й сідаючи. — Що саме ви хотіли б почути?
Келсьє похитав головою.
— Не знаю напевне. Пробач, Сейзе. У мене сьогодні дивний настрій.
— У вас завжди дивний настрій, як мені видається, — відказав террісієць, ледь усміхнувшись. — У будь-якому разі, ви вибрали справді цікаве віровчення. Воно довше за інші протрималося під пануванням Пана Всевладаря.
— Саме тому я й запитую, — сказав Келсьє. — Мені... треба зрозуміти, що дало їм змогу опиратися так довго, Сейзе. Що змушувало їх не припиняти боротьби?