— Валлани були найрішучіші, як мені видається.
— Але ж вони не мали лідерів, — сказав Келсьє. — Пан Всевладар на початку свого завоювання винищив усю валланську релігійну верхівку.
— О ні, пане Келсьє, вони мали лідерів, — заперечив Сейзед. — Мертвих, але мали.
— їхня відданість декому могла б здатися безглуздою, — сказав Келсьє. — Утрата вождів, здавалося б, мала зламати опір валланів, а не спонукати їх на ще запеклішу боротьбу.
Сейзед похитав головою.
— Мені видається, люди не такі піддатливі. Часто наша віра найсильніша тоді, коли начебто мала б бути найслабшою. У цьому й полягає суть надії.
— Мабуть, ти маєш рацію.
— Бажаєте, почути ще щось про валланів?
— Ні, дякую, Сейзе. Мені просто треба було нагадати, що є люди, які не припиняють боротьби, навіть коли здається, що надії нема.
Сейзед підвівся.
— Гадаю, я зрозумів вас, пане Келсьє. Що ж, тоді на добраніч. Келсьє неуважно кивнув, і террісієць вийшов із кімнати.
30
Більшість террісійців не такі ворожі, як Рашек. Однак я бачу, що вони до певної міри вірять йому. Це прості люди, не мислителі й не вчені, і їм невтямки, що їхні власні пророцтва стверджують, що Герой Віків буде чужинцем. Вони бачать лише те, на що вказує їм Рашек, — що вони буцімто надлюди й, замість того щоб служити, мають «панувати».
Така ненависть і такий запал, як у нього, можуть звести на манівці навіть хорошу людину.
Лише знову опинившись у бальній залі Венчерів, Вен пригадала, що таке справжня пишнота й велич.
Вона відвідала стільки замків, що вже знечутливилася до розкоші. Проте в замку Венчерів було щось особливе — щось, до чого прагнули й інші дворянські оселі, але чого досягти повністю їм ніколи не вдавалося. Немовби Венчери були батьки, а всі решта — добре виховані діти, що наслідували їх. Усі фортеці були прекрасні, але в тому, яка найгарніша, сумнівів не виникало.
Величезна зала з рядами масивних колон обабіч видалася Вен ще величнішою, ніж зазвичай. Дівчина не була певна чому. Вона думала про це, поки чекала, щоб слуга забрав її шаль. Вапнякові ліхтарі, як зазвичай, світили знадвору у вітражні вікна, заливаючи залу уламками різнобарвного сяйва. Під перекриттям колонади стояли бездоганні обідні столики. Стіл лорда Венчера на лоджії в дальньому кінці зали, як завжди, мав вигляд трохи не королівського трону.
«Усе... занадто ідеально», — здивовано подумала Вен. Довершеність усюди була перебільшена. Скатертини — біліші й навіть випрасувані ретельніше, ніж зазвичай. Лакейські лівреї видавалися аж занадто ошатними. Замість звичайних вартових, при дверях стояли демонстративно показні туманобійники, вирізняючись дерев’яними щитами й відсутністю обладунків. Загалом складалося враження, що навіть венчерівська досконалість перевершила сама себе.
— Щось тут не так, Сейзеде, — прошепотіла Вен, коли слуга відійшов, щоб приготувати для неї столик.
— Що ви маєте на увазі, панно? — запитав мажордом, що стояв збоку й трохи позаду.
— Тут занадто багато людей, — відказала дівчина, зненацька усвідомивши, що саме її непокоїло.
Протягом останніх кількох місяців на бали приходило дедалі менше гостей. Сьогодні видавалося, що всі дворяни й дворянки знову зібралися на балі у Венчерів. Та ще й одягли своє найкраще вбрання.
— Щось відбувається, — тихо мовила Вен. — Щось, про що нам не відомо.
— Так... — погодився Сейзед. — Я теж це відчуваю. Можливо, мені варто раніше піти на вечерю для мажордомів.
— Добра думка, — сказала Вен. — А я, мабуть, обійдуся без вечері. Ми сьогодні трохи спізнилися — схоже, гості вже почали розмови.
Сейзед усміхнувся.
— Що?
— Я пам’ятаю ті часи, коли ви нізащо не пропустили б вечері, панно.
Вен пирхнула.
— Ти ще подякуй, що я жодного разу не спробувала напхати кишені тими ласощами, які подавали на балах. Бо спокуса така була, повір мені. Та дарма, іди вже.
Сейзед кивнув і подався до їдальні для мажордомів. Вен оглянула компанії, що гомоніли довкола. «Яке щастя: Шан немає», — подумала дівчина. На жаль, Клісс вона теж ніде не бачила, тож потрібно було знайти когось іншого, щоб дізнатися останні плітки. Вона всміхнулася лордові Ідрену Сірісу, родичеві Еларіелів, з яким кілька разів танцювала. Дворянин привітався з нею стриманим кивком, і Вен підійшла до його компанії.
Вен усміхнулася іншим бесідникам — трьом дворянкам і дворянинові. Вона знала їх усіх, принаймні побіжно, а з лордом Єсталом навіть якось танцювала. Проте всі четверо лише скинули на неї холодними поглядами.