— Я вже давно не була в замку Венчерів, — промовила Вен, підтримуючи своє реноме провінціалки. — Я вже й забула, який він прекрасний!
— Так, справді... — відказала одна з дам. — Прошу мені пробачити, піду візьму собі щось випити.
— Я з тобою, — похопилася ще одна, і обидві дворянки покинули товариство.
Вен здивовано глянула їм услід.
— О, нашу вечерю вже принесли, — сказав Єстал. — Ходімо, Трісс.
— Так, звісно, — озвалася остання дама й поквапилася за Єсталом.
Ідрен поправив окуляри, дещо вибачливо глянув на неї і теж пішов. Вен лишилася стояти на місці, спантеличена. Так холодно її не приймали з часів перших балів.
«Що відбувається? — подумала вона з дедалі більшою тривогою. — Може, це робота Шан? Але чи могла вона налаштувати проти мене цілу залу?»
Ні, навряд чи. Забагато клопоту. До того ж дивні речі виявлялися не лише в ставленні до Вен. Усі компанії дворян сьогодні були... якісь інакші.
Вен спробувала приєднатися до ще одного товариства, але цього разу вийшло навіть гірше. Коли вона підійшла, всі стали демонстративно вдавати, ніби її нема. Вен стояла ні в сих ні в тих, доки сама не втекла, пішовши по келих вина. Мимохідь вона помітила, що перша компанія — з Єсталом та Ідреном — відновилася в тому самому складі.
Дівчина стала під східною колонадою і взялася роздивлятися гостей. Танцювало небагато пар, і всі вони були або одружені, або заручені. Компанії — і ті, що стояли, і ті, що сиділи за столиками, — схоже, майже не мішалися між собою. Хоча людей у залі було повно, більшість присутніх явно намагалися ігнорувати одне одного.
«Треба краще поглянути на це», — подумала Вен і пішла до сходів. Вона швидко піднялася й опинилася на довгій, як коридор, вбудованій у стіну галереї, що нависала над танцювальним майданчиком. Знайомі сині ліхтарі кидали на кам’яні різьблення м’яке, меланхолійне світло.
Дівчина спинилася. Елендове улюблене місце, добре освітлене одним ліхтарем, було між крайньою колоною і стіною. Усі бали, що відбувалися в замку Венчерів, він майже завжди проводив тут, читаючи книжку. Елендові не подобалися вся та пишнота й церемонії, яких мав дотримуватися господар балу.
Цього разу, однак, місце було порожнє. Вен підійшла до перил і вихилилася, щоб роздивитися дальній кінець величезної зали. Столик Венчерів розміщувався на такій самій висоті, і Вен вражено побачила Еленда, що сидів поруч свого батька.
«Що?!» — вона не йняла віри власним очам. Вен відвідала з пів десятка балів у замку Венчерів, і ще жодного разу не бачила, щоб Еленд сидів разом із родиною.
Унизу майнула знайома постать у барвистому балахоні, що пробиралась крізь юрбу. Вен замахала рукою, але Сейзед, очевидно, уже помітив її. Поки вона чекала на нього, з дальнього кінця галереї долинув знайомий голос. Вен обернулася, щоб пересвідчитися, і справді побачила низеньку дворянку, яку шукала раніше. Клісс розмовляла з кількома дрібними лордами.
«То ось куди поділася Клісс, — подумала дівчина. — Може, вона поговорить зі мною». Вен стала чекати, або щоб Клісс завершила розмову, або щоб прийшов Сейзед.
Сейзед нагодився перший. Він вийшов зі сходового прогону, важко відсапуючи.
— Панно, — промовив він упівголоса, підходячи до неї.
— Ти щось дізнався, Сейзеде? Цей бал... якийсь моторошний. Усі такі серйозні й холодні. Немовби на похороні, а не на балі.
— Вдале порівняння, панно Вен, — тихо промовив Сейзед. — Ми проґавили важливу новину. Дім Гастінгів оголосив, що не буде влаштовувати бал цього тижня.
Вен насупилася.
— То й що? Доми скасовували бали й раніше.
— Дім Еларіелів теж відмовився від балу. Наступними мали б бути Текіелі, але цього дому вже не існує. Дім Шуна оголосив, що взагалі не буде більше влаштовувати бали.
— То що ти цим хочеш сказати?
— Схоже, панно, що це наш останній бал на якийсь час... можливо, на дуже довгий час.
Вен глянула вниз на прегарні вітражні вікна, під якими гуртувалися купки людей, тримаючись порізно, майже вороже.
— То ось, що відбувається, — збагнула дівчина. — Вони завершують створення союзів. Кожен тримається зі своїми найнадійнішими друзями й прибічниками. Це останній бал, тож усі прийшли, щоб показатися на ньому, але їм відомо, що часу на маневри вже нема.
— Схоже, що так, панно.
— Тепер вони будуть вкрай обережні. Сховаються, так би мовити, за своїми мурами. Саме тому ніхто не хоче розмовляти зі мною — адже Рену, за нашим задумом, дотримувався нейтральної позиції. Я не пристала до жодного табору, а тепер ніхто не хоче ризикувати з непевними фігурами.