— Валетто, — перебив її Еленд. — Ти теж тягар. І то великий. Я не брехатиму й не буду казати, буцімто ти мене ніколи не цікавила. Це не так — ти була і є мені небайдужа. Але я від початку знав — як і ти знала, — що це не може бути чимось іншим, окрім короткочасного флірту. Правда полягає в тому, що мій дім потребує мене, і це важливіше за тебе.
Вен зблідла.
— Але ж...
Дворянин обернувся, збираючись повернутися до столу.
— Еленде, — прошепотіла вона, — будь ласка, не відвертайся від мене.
Він затримався, а тоді озирнувся на неї.
— Я знаю правду, Валетто. Знаю, що ти брехала про себе. Мені це байдуже, слово честі — я не серджуся і навіть не розчарований. Правду кажучи, я цього очікував. Ти просто... граєш у цю гру. У гру, в яку граємо ми всі, — із цими словами він похитав головою і відвернувся. — І я теж.
— Еленде! — вона простягнула до нього руку.
— Не змушуй мене соромити тебе привселюдно, Валетто.
Вен заніміла. А потім заніміння відступило, і з’явилася лють — лють, розчарування і... страх.
— Не кидай мене, — прошепотіла вона. — Не кидай мене ще й ти.
— Пробач, — відказав дворянин. — Але я мушу йти до друзів. З тобою було... цікаво.
І він пішов.
Вен стояла одна в темному коридорі. Її трохи трусило. Нарешті вона обернулася й нетвердою ходою рушила назад на галерею. Краєм ока вона бачила, як Еленд прощається з родиною, а тоді внутрішнім коридором іде до житлових приміщень замку.
«Він не може так вчинити зі мною. Тільки не Еленд. Тільки не тепер...»
Але голос — який вона вже майже забула — знову зазвучав у її голові. «Звісно, він кинув тебе, — шепотів Рін. — Усі тебе зрадять, Вен. Хіба не цього я тебе вчив?»
«Ні! — подумки заперечила вона. — Це лише через напружену ситуацію. Щойно все минеться, я переконаю його повернутися».
«Я так і не повернувся до тебе, — шепотів Рін у відповідь. — Він теж не повернеться». Голос був як живий — неначе брат стояв коло неї.
Дівчина сперлася на залізне поруччя, щоб не впасти. Ні, йому її не знищити. Навіть вуличне життя не зламало її, вона не дозволить зробити це якомусь зарозумілому дворянину. Вен уперто повторювала собі це.
Чому ж тоді їй болить більше, ніж від голоду... і куди більше, ніж від Кеймонових побоїв?
— Гай-гай, леді Валетта Рену, — пролунав голос позаду.
— Клісс, — відповіла Вен. — Я зараз... не в гуморі розмовляти.
— Ага, — сказала Клісс. — Отже, Еленд Венчер нарешті кинув тебе. Не хвилюйся, дитино. Незабаром він дістане по заслузі.
Вен обернулася, здивована дивними нотками в голосі Клісс. Дворянка була не схожа сама на себе. Вона видавалася... впевненою в собі.
— Перекажи своєму дядькові дещо від мене, люба. Гаразд? — недбалим тоном попросила Клісс. — Скажи йому, що наступними місяцями він, дворянин без союзників серед значних домів, імовірно, матиме труднощі з тим, щоб бути в курсі подій. Якщо йому буде потрібне надійне джерело інформації, нехай пошле по мене. Мені відомо багато цікавого.
— Ти інформаторка! — стиха вигукнула Вен, на мить забуваючи про свій біль. — Але ж ти...
— Дурненька пліткарка? — запитала дворянка. — Так, це я. Часом дивом дивуєшся, скільки всього можна дізнатися, коли тебе вважають придворною пліткаркою. До тебе приходять, коли хочуть пустити явно брехливу чутку — ось наприклад, як та, яку ти розповіла мені минулого тижня про дім Гастінгів. Чому ти хотіла, щоб я поширила цю неправду? Рену хоче зайти на ринок зброї, скориставшись війною домів? А може, і за нещодавнім нападом на баржі Гастінгів стоїть він? — очі Клісс блиснули. — Скажи дядькові, що я триматиму язичка за зубами — певна річ, за невелику платню.
— То ти весь цей час дурила мене... — ошелешено промовила Вен.
— Авжеж, моя люба, — Клісс поплескала її по руці. — Ми всі тут дуримо одне одного. Ти теж зрештою навчишся... якщо лишишся живою. Ну, а наразі будь розумницею і перекажи мої слова дядькові, гаразд?
Клісс обернулася, і її безформна строката сукня зненацька видалася Вен блискучими шатами.
— Стривай! — гукнула дівчина. — Ти щось казала про Еленда. Про те, що він дістане по заслузі.
— Га? — Клісс обернулася. — Так... казала. Здається, ти розпитувала про плани Шан Еларіель?
«Шан?» — із тривогою подумала Вен.
— Що вона замислила?
— Це таємниця, моя люба, і то вельми дорога. Я могла б розказати тобі... але що я отримаю навзамін? Дворянка з такого незначного дому, як-от мій, мусить якось заробляти собі на прожиття.
Вен зняла з шиї сапфірове намисто — єдину коштовність, яку мала при собі.
— Ось. Тримай.
Клісс із замисленим виразом узяла намисто.