— Гм, справді прегарна річ.
— Що тобі відомо? — різко запитала Вен.
— Боюся, юний Еленд стане першою втратою Венчерів у війні домів, — відказала Клісс, ховаючи намисто до кишені в рукаві. — Шкода: він, схоже, непоганий хлопчина. Можливо, навіть занадто непоганий.
— Коли? — зажадала знати Вен. — Де? Як?
— Так багато запитань, а намисто лише одне, — зауважила Клісс.
— Це все, що в мене є зараз! — чесно сказала Вен. У її капшуку були тільки мідні щіпки для сталевих «поштовхів».
— Як я тобі вже казала, це дуже цінна таємниця. Якщо я розповім тобі, моє життя...
«Дурні придворні ігри!» — розлючено подумала дівчина.
Вона підпалила цинк і латунь, а тоді завдала Клісс потужного удару емоційною алломантією. Вен «угамувала» всі її почуття, крім страху, а тоді міцно вхопилася за нього і смикнула щосили.
— Кажи! — прогарчала вона.
Клісс охнула, похитнулася й мало не впала.
— Ти алломантка! Зрозуміло тепер, чому Рену привіз із собою до Лютаделя таку далеку родичку!
— Кажи! — повторила Вен, підступаючи ближче.
— Ти вже нічим йому не допоможеш, — мовила Клісс. — Я ніколи б не продала таку таємницю, якби це могло обернутися проти мене!
— Розповідай мені!
— Сьогодні ввечері його вб’ють алломанти Еларіелів, — прошепотіла Клісс. — Можливо, уже вбили: це мало статися щойно, як він піде з вечері. Але якщо прагнеш помсти, то тобі треба поглянути й у бік Страффа Венчера.
— Елендового батька? — вражено перепитала Вен.
— Авжеж, дурненька, — відказала Клісс. — Лорд Венчер тільки й шукає приводу, щоб передати титул спадкоємця небожеві. Усе, що від нього вимагалося, — це прибрати вартових з даху біля Елендової кімнати, щоб убивці Еларіелів змогли спокійно пробратися всередину. А оскільки все відбудеться під час однієї з тих бесід, які Еленд проводить зі своїми друзями, то лорд Венчер здихається заразом і молодих Гастінга та Лекаля!
Вен рвучко обернулася. «Я повинна щось зробити!»
— А втім, на лорда Венчера чекає невеличкий сюрприз, — Клісс хихотнула й випросталася. — Я чула, що твій Еленд має в себе деякі... вельми своєрідні книжки. Венчер-молодший мав би бути обережнішим із тим, що він розповідає своїм дамам.
Вен знову обернулася до Клісс. Та підморгнула їй.
— Я збережу в таємниці твою алломантію, дитино. Але потурбуйся, щоб завтра до полудня я отримала свою платню. Леді мусить їсти, а мені — як ти бачиш — їжі треба багато. Що ж до дому Венчерів... я на твоєму місці трималася б від них якнайдалі. Убивці Шан здіймуть сьогодні чималеньку колотнечу. Не здивуюся, якщо до кімнати збіжиться половина двору, щоб дізнатися, у чому річ. Коли всі побачать Елендові книжки... скажімо так: зобов’язувачі після цього неабияк зацікавляться домом Венчерів. Шкода, що Еленд на ту хвилину вже буде мертвий: у нас уже давно публічно не страчували дворянина!
«Елендова кімната, — розпачливо подумала Вен. — Вони мають бути там!» Вона обернулася, підхопивши спідницю, й рушила до коридору, з якого кілька хвилин тому вийшла.
— Куди ти зібралася? — здивовано гукнула Клісс.
— Я мушу це зупинити!
Клісс розсміялася.
— Я ж сказала тобі: уже пізно. Замок Венчерів — старезна будівля, і внутрішні переходи, що ведуть до особистих покоїв, — справжній лабіринт. Не знаючи дороги, ти блукатимеш там годинами.
Вен зупинилася, безпорадно роззираючись довкола.
— Крім того, дитино, — додала Клісс на останок. — Хіба цей хлопчина щойно не кинув тебе? Що ти йому винна?
Почувши це, Вен завагалася.
«Вона має рацію. Справді: що я йому винна?»
Відповідь прийшла негайно: «Я кохаю його».
Ця думка додала сили. Не зважаючи на сміх Клісс, Вен кинулася вперед. Вона мусить спробувати. Вона забігла в коридор і заглибилася у внутрішні переходи. Але Клісс не збрехала: темні кам’яні тунелі були вузькі й голі. Їй нізащо не знайти дороги вчасно.
«Дах, — подумала дівчина. — Елендова кімната мусить мати балкон. Мені потрібне вікно!»
Вона скинула на ходу черевички, стягнула панчохи й побігла так швидко, як лише дозволяла їй сукня. Їй потрібне було вікно, достатньо велике, щоб пролізти крізь нього. Зненацька вона вискочила в ширший коридор, зовсім порожній, якщо не брати до уваги мерехтливі смолоскипи.
У глибині коридору видніло велике бузкове вікно-троянда.
«Згодиться», — подумала дівчина. Розвогнивши сталь, вона «відштовхнулась» від масивних залізних дверей позаду, пролетіла трохи, а тоді «штовхнула» чимдуж залізну раму вікна.
Вен зависла в порожньому коридорі, «штовхаючи» одночасно вперед і назад. Щоб супротивні сили не розчавили її, вона розвогнила п’ютер. Вікно-троянда було величезне, але переважно зі скла. Наскільки ж міцним воно може бути?