Вікно виявилося дуже міцним. Напружуючи всі сили, Вен застогнала й почула позаду скрип — двері ось-ось могли злетіти з завіс.
«Ну ж бо... піддавайся!» — з люттю подумала дівчина, розвогнюючи сталь. Довкола вікна почався кришитися камінь.
Ураз шибка з гучним тріском вискочила зі стіни й зникла в нічній темряві. Вен шугнула за нею.
Дівчину відразу ж огорнула прохолодна імла. Вен злегка «притягнула» себе назад до дверей, щоб не відлетіти задалеко, а тоді сильно «відштовхнулася» від вікна, що падало. Величезна маса темного скла ринула вниз, збурюючи імлу, тимчасом як Вен злинула вгору, до даху. Її сукня несамовито лопотіла на вітрі.
Вікно з гуркотом упало на землю саме тої миті, коли дівчина досягла критого бронзовими листами даху і з глухим стуком опустилася на напівзігнуті ноги. Метал холодив босі ноги.
Вен розвогнила олово. Ніч проясніла, але нічого незвичайного дівчина не побачила.
Вона розпалила бронзу, шукаючи ознак алломантії, як учив Марш. Нічого. Убивці, очевидно, взяли з собою димника.
«Я ж не можу обшукати весь замок! — у розпачі подумала Вен, розвогнюючи бронзу. — Де ж вони?»
А тоді, на свій подив, вона щось відчула. Алломантичну пульсацію в темряві. Слабку. Приховану. Але цього було досить.
Довірившись інстинкту, Вен кинулася бігти дахом. На бігу вона розвогнила п’ютер, схопила сукню за декольте й роздерла її донизу одним ривком. З таємної кишеньки вона дістала капшук і флакони з металами, а тоді — знову навіть не спинившись — зірвала з себе сукню, нижню спідницю й прикріплені до неї панчохи. Корсет і рукавички стали наступними. Вен лишилася в тонкій білій спідній сорочці без рукавів і білих панталонах.
Вона мчала як несамовита. «Лише б не спізнитися, — думала вона. — Будь ласка! Лише б не спізнитися!»
Попереду в імлі вималювалися постаті. Вони стояли перед скісним даховим віконцем — Вен проминула кілька таких, поки бігла. Одна з постатей вказала на віконце, у руці її зблиснув кинджал.
Дівчина скрикнула, «відштовхнулася» від бронзового даху і злинула дугою в повітря. Вона опустилася серед заскочених зненацька вбивць і, здійнявши капшук угору, роздерла його.
Монети, відбиваючи світло, що лилося з віконця, розсипалися в повітрі. Коли блискучий металевий дощ став опадати, Вен «штовхнула».
Монети шугнули, наче рій розлючених комах, лишаючи слід у імлі. Убивці закричали, коли шматочки металу врізалися їм у тіло. Кілька темних постатей упало.
Але кілька лишилися стояти. Частина монет відлетіли вбік, «відштовхнуті» незримими алломантичними руками. На ногах лишилися четверо: двоє з них мали на собі марево-плащі, і одна з цих постатей видалася дівчині знайомою.
Шан Еларіель. Вен не потрібно було бачити плащ, щоб зрозуміти: така значна дворянка братиме участь у вбивстві лише з однієї причини — вона була з-імли-народжена.
— Ти?! — ошелешено витріщилася на неї Шан. Дворянка була одягнена у чорний костюм, а темне волосся зібрала у хвіст позаду. У марево-плащі вона мала заледве не стильний вигляд.
«Двоє з-імли-народжених, — подумала Вен. — Кепські справи». Вона відскочила, пригнувшись, коли один з убивць махнув на неї дуельним ціпком, і посунулася ковзькою поверхнею вниз. «Притягнувшись» до даху, вона різко спинилася, долонею торкаючись холодної бронзи. Відтак «притягнула» в жменю ті кілька монет, які не щезли в пітьмі.
— Убити її! — гарикнула Шан.
Ті двоє, яких Вен збила з ніг, лежали, стогнучи, на даху. Вони не були смертельно поранені: один уже навіть підводився, хитаючись.
«Громили, — подумала Вен. — А ті двоє, мабуть, монетостріли».
Немовби щоб підтвердити її здогад один із чоловіків спробував «відштовхнути» її пляшечку з металами. На щастя, металів у ній було замало, щоб використати їх як якір, і Вен легко втримала флакон.
Шан тим часом обернулася до дахового віконця.
«Навіть не намагайся!» — подумала Вен, кидаючись уперед.
Монетостріл скрикнув. Дівчина жбурнула в нього монету. Він відбив її «поштовхом», але Вен «заякорила» себе на бронзовому даху й, розвогнивши сталь, «штовхнула» що було змоги.
Сталевий «поштовх» нападника передався через монету на Вен, а через Вен — на дах, і відкинув чоловіка в повітря. Репетуючи, той стрімко полетів у ніч. Він був лише імлистий і не міг «притягнути» себе назад.
Другий монетостріл спробував засипати дівчину монетами, але вона з легкістю їх відбила. На жаль, він не повторив помилки свого товариша і, «штовхаючи» монети, одразу відпускав їх. Але все одно було зрозуміло, що йому її не дістати. Навіщо ж тоді він...