Аж тут Вен згадала про флакон. Той, якого Келсьє дав їй ще перед зустріччю з Маршем.
Флакон із атієм.
Вона не стала витрачати час, щоб дістати його з-за пояса, де він був схований. Натомість підпалила сталь, «штовхнула» флакон перед собою, миттю запалила залізо й «потягнула» атієву намистину. Пляшечка розбилася на друзки, а намистина полетіла до Вен. Дівчина спіймала її в рот і проковтнула.
Рука Шан метнулася до пояса. А тоді, перш ніж Вен встигла щось зробити, дворянка вихопила свій флакон і випила його вміст.
«Ну звісно, вона теж має атій!»
Але скільки його в неї? Келсьє дав Вен небагато — приблизно на пів хвилини. Шан із посмішкою стрибнула вперед, її довге темне волосся метлялось у повітрі. Вен заскреготала зубами. Вибору не було.
Вона підпалила атій. Із постаті Шан негайно вискочили кілька десятків примарних атієвих тіней. Між двома з-імли-народженими запанувала хитка рівновага: вразливою стане та, у кого атій закінчиться швидше. Адже неможливо уникнути удару противника, який достеменно знає, що ти збираєшся зробити.
Вен позадкувала, не спускаючи Шан з ока. Дворянка наступала, а її атієві примари змішались довкола неї у божевільному танку. Вона видавалася спокійною. Впевненою у своїй безпеці.
«У неї вдосталь атію, — збагнула Вен, відчуваючи, як вигоряє її власний запас. — Треба забиратися звідси».
Раптом примарна стріла ввігналася їй у груди. Вен ухилилася вбік тої миті, коли справжня — без залізного вістря — розітнула повітря там, де вона щойно стояла. Дівчина глянула на вартівню: кілька солдатів напинали луки.
Вона лайнулася і глянула вбік, у імлу. Краєм ока вона помітила посмішку Шан.
«Вона чекає, доки в мене скінчиться атій. Вона хоче, щоб я втікала... знає, що легко мене наздожене».
Лишалося тільки одне — атакувати.
Шан здивовано насупилася, коли Вен кинулась уперед. Примарні стріли вдарилися об каміння за мить до того, як це зробили їхні справжні відповідники. Завдяки посиленій атієм реакції вона досконало знала, як треба рухатися. Дівчина ухилилася, і дві стріли просвистіли обабіч неї так близько, що вона відчула порух повітря.
Шан махнула кинджалами, і Вен уникла одного удару, ухилившись убік, а другий заблокувала передпліччям, діставши глибокий поріз. Краплини крові порснули в повітря, кожна — відкидаючи прозорі атієві образи, але Вен крутнулася й, розвогнивши п’ютер, угатила кулаком противниці в живіт.
Шан охнула від болю й зігнулася, але не впала.
«Атій майже закінчився, — у розпачі подумала Вен. — Ще кілька секунд — і все».
Вона погасила його передчасно.
Шан лиховісно посміхнулася, випросталася й сміливо атакувала кинджалом у правій руці. Вона вирішила, що Вен витратила весь свій атій, а отже лишилася беззахисною. Вразливою.
Цієї миті дівчина підпалила останню крихту. Шан на секунду завагалася, збита з пантелику, — саме тоді, коли над їхніми головами крізь імлу промайнула чергова примарна стріла. Цього секундного вагання Вен вистачило.
Коли прилетіла справжня стріла, дівчина схопила її в повітрі — шорстке древко обпекло долоню — і вгородила противниці в груди. Стріла зламалася в руці, лишивши близько дюйма стирчати в тілі Шан. Дворянка поточилася, позадкувала, але втрималася на ногах.
«Клятий п’ютер!» — подумала Вен, вихопила меча з піхов непритомного солдата й, рішуче зціпивши зуби, стрибнула вперед. Шан, яка ще не отямилася, здійняла руку, щоб «відштовхнути» клинок, але Вен кинула його — він мав лише відвернути увагу — і ввігнала другу половинку зламаної стріли поруч із першою.
Цього разу Шан упала. Вона пробувала підвестися, але котрийсь із уламків, очевидно, дістався-таки серця, бо обличчя її зблідло. Дворянка ще трохи посмикалася, а тоді затихла на камінні.
Глибоко дихаючи, Вен стала й витерла кров зі щоки, а тоді збагнула, що цим лише погіршила справу, адже рука теж кривавила. Позаду кричали солдати, готуючись знову стріляти з луків.
Вен озирнулася на замок, попрощалася подумки з Елендом, а тоді, «відштовхнувшись», зникла в нічній темряві.
31
Деякі люди непокояться тим, чи будуть їх пам’ятати. У мене немає такого страху: навіть якщо не брати до уваги террісійське пророцтво, я приніс у цей світ стільки хаосу, конфліктів і надії, що навряд чи мене коли-небудь забудуть.
Мене турбує інше: що саме нащадки скажуть про мене? Історики можуть витворити з минулого все, що їм заманеться. Ким пам’ятатимуть мене за тисячу років? Героєм, що оборонив людство від могутнього зла? Чи зарозумілим тираном, що вирішив перетворити себе на легенду?