У приміщенні знову залягла тиша, і Вен зрозуміла, що не лише вона здивувалася, звідки цьому Келсьє відоме її ім’я.
— Ви чули його! — гарикнув Мілев.
Він махнув кільком здоровилам, щоб ті підхопили Кеймона з підлоги, а тоді вигнав решту ватажан на сходи. Вен дивилася, як вони йдуть, почуваючи дедалі більший неспокій. Цей Келсьє був могутній чоловік, а інтуїція їй підказувала, що могутні чоловіки — небезпечні. Чи знає він про її «удачу»? Очевидно, що так. Інакше чому б тоді виокремлювати її з-поміж інших?
«Цікаво, як цей Келсьє збирається мене використати?» — подумала Вен, потираючи забите плече.
— До речі, Мілеве, — наче знічев’я промовив Келсьє. — Коли я кажу «наодинці», то маю на увазі, що не хочу, щоб за мною крізь підглядові вічка шпигували ті четверо, які ховаються за он тою стіною. Будь такий ласкавий забрати їх на вулицю також.
Мілев зблід.
— Так, пане Келсьє.
— Чудово. У провулку ти знайдеш трупи двох міністерських шпигунів. Позбудься їх, зроби ласку.
Мілев кивнув і обернувся, щоб іти.
— І ще одне, Мілеве, — озвав його Келсьє.
Новий ватажок знову обернувся.
— Гляди, щоб ніхто з твоїх людей нас не зрадив, — тихо сказав Келсьє, і Вен знову відчула тиск на свої емоції. — Твоя ватага вже впала в око Сталевому Міністерству, не робіть собі ворога ще й з мене.
Мілев рвучко кивнув, а тоді зник у сходовому прогоні, зачинивши за собою двері. За якусь мить почулися кроки людей, що виходили з підглядової кімнати, а тоді все стихло. Вен лишилася наодинці з чоловіком, що — невідь-яким чином — справляв таке надзвичайне враження, що міг залякати цілу кімнату горлорізів і злодіїв.
Вен зиркнула на двері. Келсьє спостерігав за нею. Як він діятиме, якщо вона кинеться втікати?
«Він стверджує, що вбив інквізитора, — подумала Вен. — І... він застосував “удачу”. Я мушу лишитися, бодай щоб дізнатися, що йому відомо».
Усмішка Келсьє стала ширшою, і він зрештою розсміявся.
— Але ж і весело було, Доксе.
Другий чоловік, той, кого Кеймон назвав Доксоном, пирхнув і рушив через кімнату. Вен напружилася, але він підійшов не до неї, а до шинквасу.
— Ти й раніше був достатньо нестерпним, Келе, — сказав Доксон. — Я навіть не знаю, що й думати про цю твою нову репутацію. Принаймні не знаю, що про неї думати, щоб не сміятися.
— Ти мені просто заздриш.
— Авжеж. Я страшенно заздрю твоїй здатності залякувати дрібних злодюжок. До речі, якщо хочеш знати мою думку, я вважаю, що ти занадто жорстоко повівся з Кеймоном.
Келсьє сів за один зі столиків. Його веселість дещо пригасла, коли він промовив:
— Ти ж бачив, що він робив із дівчиною.
— Власне, що не бачив, — сухо відказав Доксон, перебираючи пляшки. — Бо дехто заступив увесь дверний отвір.
Келсьє стенув плечима.
— Поглянь на неї, Доксе. Він побив бідолашку ледь не до втрати свідомості. У мене нема ані краплини співчуття до того негідника.
Вен лишалася на місці, пильно стежачи за двома чоловіками. Коли напруга спала, рани й забої знову запульсували болем. Спина між лопатками — там буде чималий синець — і обличчя горіли вогнем. У голові досі трохи паморочилося.
Келсьє пильно дивився на неї. Вен зціпила зуби. Біль. Вона впорається з болем.
— Тобі щось потрібно, дитино? — запитав Доксон. — Дати тобі мокру хустинку, щоб прикласти до обличчя?
Вен не відповіла, зосередивши увагу на Келсьє. «Ну ж бо. Кажи, чого ти хочеш від мене. Роби свій хід».
Доксон зрештою стенув плечима й пірнув за шинквас. За хвилю він випростався з двома пляшками.
— Щось добре? — поцікавився Келсьє, обертаючись до нього.
— А ти як гадаєш? — запитав Доксон. — Навіть серед злодіїв Кеймон не зажив слави того, хто має вишуканий смак. Мої шкарпетки варті більшого, ніж це вино.
Келсьє зітхнув.
— Налий мені келишок усе одно, — він знову глянув на Вен: — Хочеш чогось?
Та не відповіла.
Келсьє всміхнувся.
— Не бійся, ми далеко не такі страшні, як гадають твої друзі.
— Я не думаю, що вони її друзі, Келе, — сказав Доксон з-за шинквасу.
— Слушне зауваження, — погодився Келсьє. — У будь-якому разі, дитино, тобі нема чого нас боятися. Хіба що Доксового віддиху.
Доксон закотив очі.
— Або Келових жартів.
Вен мовчала. Вона могла вдати слабкість, як із Кеймоном, але щось їй підказувало, що з цими двома така тактика не спрацює. Тому вона й далі стояла на місці, оцінюючи ситуацію.
Спокій знову огорнув її. Він спонукав її розслабитись, довіритися і просто робити те, що кажуть ці чоловіки...