Вен кивнула. Сейзед помастив їй руку знеболювальним і взявся до роботи. Дівчина спокійно переносила операцію: очевидно, вона підтримувала п’ютер розвогненим.
«Вона видається такою знесиленою», — подумав Келсьє.
Вен була така худенька й тендітна — самі руки й ноги! Геммонд накинув плащ їй на плечі, але, втомлена, дівчина навіть не звернула уваги.
«Це я втягнув її в це все».
Звісно, вона мала б подумати головою, перш ніж уплутуватися в таке. Нарешті Сейзед закінчив накладати шви, забинтував руку й перейшов до щоки.
— Чому ти билася з повноцінною з-імли-народженою? — суворо запитав Келсьє. — Ти мала б утікати. Хіба тебе нічого не навчила сутичка з інквізиторами?
— Я не мала змоги втекти від неї, — відказала Вен. — До того ж у неї було більше атію. Якби я не перейшла в атаку, а побігла, вона б наздогнала мене. Мені довелося завдати удару, поки ми були в рівних умовах.
— Але як ти взагалі устряла в цю бійку? — зажадав знати Келсьє. — Вона напала на тебе?
Вен знову втупила очі у свої ноги.
— Ні, я на неї.
— Чому?
Якусь хвилю вона сиділа мовчки, поки Сейзед порався коло її щоки.
— Вона збиралася вбити Еленда, — нарешті відказала дівчина.
— Еленда Венчера? — обурено видихнув Келсьє. — Ти ризикувала життям... ризикувала нашим планом і нашими життями через цього дурника?
Вен звела погляд і блимнула спідлоба на нього.
— Так.
— Що з тобою, дівчино? Еленд Венчер цього не вартий.
Вона рвучко встала, розлючена. Сейзед відступив від неї, а плащ упав із плечей на підлогу.
— Він хороша людина!
— Він дворянин!
— Як і ти! — різко кинула Вен і гнівно змахнула рукою, обводячи кухню й ватажан. — Що це таке, по-твоєму, Келсьє? Життя скаа? Що ви знаєте — що будь-хто з вас знає про життя скаа? Ви носите дворянські костюми, підкрадаєтеся і нападаєте на ворогів уночі, їсте досхочу і влаштовуєте ввечері посиденьки з друзями! Скаа так не живуть!
Вона підступила до Келсьє, спопеляючи його поглядом. Він закліпав, здивований такою тирадою.
— Що тобі відомо про скаа, Келсьє? — знову запитала вона. — Коли ти востаннє спав у провулку, тремтів під холодним дощем і слухав, як поруч кашляє жебрак, знаючи, що цей кашель зажене його в могилу? Коли ти востаннє мусив лежати всю ніч без сну через страх, що хтось із твоєї ватаги захоче тебе зґвалтувати? Чи доводилося тобі колись плазувати навколішках, помираючи від голоду, шкодуючи, що тобі бракує сміливості штрикнути ножем сусіда-ватажанина й забрати його шкуринку хліба? Чи доводилося тобі щулитися перед власним братом, коли той лупцює тебе, і водночас почувати до нього вдячність, адже ти принаймні маєш когось, кому до тебе є діло?
Вона замовкла, трохи віддихуючись. Решта дивилися на неї.
— Тож не розповідайте мені тут про дворян, — закінчила Вен. — І не кажіть про те, чого не знаєте. Ви не скаа — ви дворяни без титулів.
Вона обернулася й вийшла з кухні. Келсьє приголомшено дивився їй услід. Він стояв отак, ошелешений, слухаючи, як вона піднімається сходами, і несподівано відчув, як його проймає сором і почуття провини.
Чи не вперше в житті він не мав що сказати.
Вен не пішла до себе. Вона піднялася на дах, де в тихій темряві ночі клубочилася імла, і сіла в кутку на дощаний плаский дах, притулившись майже голою спиною до шорсткого кам’яного бортика.
Їй було холодно, але вона не звертала на це уваги. Рука трохи боліла, але завдяки знеболювальному Вен її майже не відчувала. Шкода, що не можна було так само знеболити її почуття.
Вен обхопила себе руками й зіщулилася, дивлячись у імлу. Думки плуталися, а почуття — і поготів. Не слід було накидатися на Келсьє, але все те, що сталося... бійка, Елендова зрада... усе це виснажило її психічно. Вона мусила зігнати на комусь свою злість.
«Тоді треба було злоститися на саму себе, — прошепотів Рінів голос. — Це ти підпустила їх занадто близько до себе. Тепер вони всі покинуть тебе».
Вона не могла позбутися цього болю. Вона могла лише сидіти й дрижати від холоду. Сльози текли по її обличчю, а Вен дивувалася, як швидко все розлетілося на друзки.
Тихо скрипнувши, піднялася ляда, і звідти визирнула голова Келсьє.
«Ох, Пане Всевладарю! Я не хочу дивитися йому в очі зараз». Вона спробувала витерти сльози, але тільки роз’ятрила щойно зашиту рану на щоці.
Келсьє опустив ляду, а тоді випростався, високий і ставний, здійнявши погляд у імлу. «Він не заслужив на те, що я сказала. Жоден із них не заслужив».