— Це заспокоює — дивитися на імлу, еге ж? — запитав ватажок.
Вен кивнула.
— Пам’ятаєш, що я колись тобі казав? Імла захищає тебе, дає тобі силу й ховає тебе...
Він опустив погляд, підійшов, присів перед нею навпочіпки й простягнув плащ.
— Але є речі, від яких не можна сховатися, Вен. Я знаю — я намагався...
Вона взяла плащ і загорнулася в нього.
— Що сталося сьогодні? — запитав він. — Що насправді сталося?
— Еленд сказав, що більше не хоче бути зі мною.
— Он воно що, — мовив Келсьє, сідаючи поруч із нею. — До того чи після того, як ти вбила його колишню наречену?
— До, — відповіла вона.
— І ти все одно вирішила захистити його?
Вен кивнула, тихо шморгнувши носом.
— Знаю: я ідіотка.
— Не більша, ніж ми всі, — зітхнув ватажок і втупив погляд в імлу. — Я теж кохав Мару навіть після того, як вона мене зрадила. Моїх почуттів нічого не могло змінити.
— І саме тому це болить так сильно, — сказала Вен, пригадавши, що Келсьє розповідав їй раніше.
«Здається, я нарешті його розумію».
— Ти не можеш перестати кохати когось лише через те, що він чи вона завдав тобі болю, — мовив Келсьє. — Інакше все було б значно простіше.
Вен знову почала схлипувати, і ватажок по-батьківськи обійняв її за плечі. Вона притулилася до нього, намагаючись його теплом відігнати біль.
— Я любила його, Келсьє, — прошепотіла вона.
— Еленда? Я знаю.
— Ні, не Еленда, — відказала Вен. — Ріна. Він бив мене раз по раз, знову і знову. Він лаявся, кричав на мене, казав, що зрадить мене. Щодня я думала про те, як ненавиджу його. А насправді я любила його. І досі люблю. Так боляче усвідомлювати, що Рін пішов від мене, хоч він і попереджав завжди, що піде.
— Ох, дівчинко, — промовив Келсьє, міцніше пригортаючи її до себе. — Мені так шкода.
— Усі кидають мене, — шепотіла вона далі. — Я ледве пам’ятаю свою матір. Знаєш, вона хотіла мене вбити. Вона чула якісь голоси у себе в голові, і вони змусили її вбити мою маленьку сестричку. Вона, мабуть, убила б і мене, але Рін їй завадив. Так чи інак, мати покинула мене. Після цього я прив’язалася до Ріна, але він теж пішов. Я покохала Еленда, але він більше мене не хоче, — вона звела очі на Келсьє. — Коли ти теж підеш? Коли ти кинеш мене?
Ватажок посмутнів.
— Я... Вен, я не знаю. Ця робота, цей план...
Вона зазирнула йому в очі, намагаючись розгадати таємницю, що крилася в них. «Що ти приховуєш від мене, Келсьє? Щось аж таке небезпечне?» Дівчина знову витерла очі й відсунулася, почуваючись ніяково.
Він поглянув на своє вбрання й похитав головою.
— Дивися, ти перемастила кров’ю весь мій ідеально брудний одяг буцімто інформатора.
Вен усміхнулася.
— Принаймні частково ця кров — благородна. Я непогано почастувала Шан.
Келсьє гмикнув.
— Знаєш, а ти мала рацію щодо мене. Я не даю дворянам ані найменшого шансу, еге ж?
Вен почервоніла.
— Келсьє, я не мала б казати того. Ви хороші люди, і цей твій план... я розумію, що ти намагаєшся зробити для скаа.
— Ні, Вен, — відказав ватажок, хитаючи головою. — Те, що ти сказала, — правда. Ми — не справжні скаа.
— Але це й добре, — заперечила дівчина. — Якби ви були звичайними скаа, то не мали б ні досвіду, ні відваги, щоб задумати щось таке.
— Можливо, їм бракує досвіду, — відказав Келсьє. — Але не відваги. Так, ми втратили армію, але наші добровольці були готові — з мінімальною підготовкою — виступити проти сильнішого ворога. Ні, скаа не бракує відваги. Вони просто не мали можливості її виявити.
— Але ти мав, Келсьє — завдяки тому, що ти напівскаа-напівдворянин. І ти вирішив використати цю можливість, щоб допомогти своїй скаа-половині. А отже, ти більше, ніж будь-хто, гідний зватися скаа.
Келсьє всміхнувся.
— Гідний зватися скаа. Мені подобається, як це звучить. Але, в будь-якому разі, мені, мабуть, варто менше перейматися тим, як убити чергового дворянина, а більше — тим, як допомогти котромусь робітникові.
Дівчина кивнула й, запнувши щільніше плащ, глянула в імлу. «Вона захищає нас... дає нам силу... ховає нас...»
Уже давно Вен не почувала потреби кудись сховатися. Але тепер, після всього того, що наговорила внизу, на кухні, вона шкодувала, що не може полинути куди-інде, наче пасемце імли.
«Я мушу розповісти йому. Від цього може залежати успіх усього задуму». Вона набрала в груди повітря.
— Дім Венчерів має вразливе місце, Келсьє.
Ватажок пожвавився.
— Справді?
Вен кивнула.
— Атій. Вони забезпечують його видобуток і транспортування — звідси все їхнє багатство.