Келсьє різко втягнув повітря.
— Ну звісно! Ось як їм вдається платити податки, ось чому вони такі могутні... Панові Всевладарю потрібен хтось, хто виконував би цю роботу для нього...
— Келсьє! — озвала його Вен.
Ватажок глянув на неї.
— Не... не роби нічого без крайньої потреби, гаразд?
Він насупився.
— Я... не можу тобі нічого пообіцяти, Вен. Спробую знайти інший спосіб, але на цю мить справи стоять так, що нам потрібне падіння дому Венчерів.
— Я розумію.
— Але все одно я радий, що ти мені розповіла.
Дівчина кивнула. «Тепер і я зрадила Еленда». Утім, її заспокоювала думка, що вона зробила це не через образу. Келсьє мав рацію: дім Венчерів був потугою, яку треба було знищити. Дивно, але їхня таємниця, схоже, схвилювала Келсьє більше, ніж її саму. Він сидів, упнувши незвично сумний погляд в імлу й несамохіть почухуючи руки.
«Шрами, — здогадалася Вен. — Він думає не про дім Венчерів, а про Гатсінські провалля. Про неї».
— Келсьє! — сказала вона.
— Що? — його погляд, задивлений в імлу, лишався далеким.
— Я не думаю, що Мара тебе зрадила.
Він усміхнувся.
— Мені приємно це чути.
— Ні, я кажу це не просто так. Коли ви дісталися до тої кімнати в центрі палацу, на вас чекали інквізитори, правда?
Ватажок кивнув.
— На нас вони також чекали, — мовила Вен.
Келсьє похитав головою.
— Ми з тобою билися з вартовими, наробили галасу. З Марою ми проникли тихцем. Ми готувалися цілий рік, діяли потайки, дуже обережно й тримали все в таємниці. Але хтось улаштував нам пастку.
— Мара була алломанткою, чи не так? — запитала Вен. — Може, вони відчули, що ви пробралися всередину.
Келсьє знову заперечливо хитнув головою.
— Із нами був димник. Його звали Редд. Інквізитори вбили його відразу. Я волів би думати, що зрадник — він, але так не виходить. Редд до останньої миті нічого не знав про наш план. Лише Марі відомо було все: день, година, мета. Лише вона могла нас зрадити. Крім того, є ще слова Пана Всевладаря. Ти не бачила його, Вен. Не бачила, як він усміхався, коли дякував Марі. У його очах була... чесність. Кажуть, Пан Всевладар ніколи не бреше. Навіщо йому брехати?
Якусь хвилю Вен сиділа мовчки, розмірковуючи над почутим.
— Келсьє, — поволі промовила вона. — Я думаю, інквізитори здатні відчувати алломантію навіть тоді, коли ми спалюємо мідь.
— Це неможливо.
— Сьогодні це вдалося мені. Я протнула міднохмару Шан і завдяки цьому вчасно знайшла її та інших убивць.
Келсьє насупився.
— Найпевніше, ти помилилася.
— Таке й раніше траплялося, — наполягла Вен. — Я відчуваю, як Пан Всевладар торкається моїх емоцій, навіть коли спалюю мідь. А коли я ховалася від того інквізитора, що гнався за мною, то, присягаюся, він знайшов мене, хоч не повинен був би. Келсьє, що як це можливо? Що як можливість укритися в міднохмарі залежить не просто від того, спалюєш ти мідь чи ні, а від того наскільки ти сильний алломант?
Келсьє замислився.
— Гадаю, таке може бути, — нарешті сказав він.
— Отже, Мара, можливо, не зраджувала тебе! — палко вигукнула Вен. — Інквізитори неймовірно сильні. Ті, що чекали на вас, мабуть, просто відчули, як хтось спалює метал, і збагнули, що алломант намагається проникнути в палац. А Пан Всевладар подякував їй тому, що саме через неї вас виявили! Адже вона була алломантка і, спалюючи олово, мимоволі вивела інквізиторів на вас.
Обличчя Келсьє прибрало стурбованого виразу. Він обернувся так, щоб сидіти навпроти неї.
— Тоді зроби це зараз. Скажи, який метал я спалюю.
Вен заплющила очі, розвогнила бронзу і стала слухати... відчувати, як учив її Марш. Вона пригадала той єдиний урок, пригадала ті години, коли тренувалася самостійно, дослухаючись до хвиль, які Бриз, Гем чи Страшко випромінювали на її прохання. Вона намагалася вловити ритмічне пульсування алломантії. Намагалася...
Раптом на якусь мить їй здалося, що вона щось відчула. Щось украй дивне — повільну пульсацію, неначе віддалене гупання барабану, не схожу на жоден алломантичний ритм, який вона чула до цього. Але пульсація йшла не від Келсьє. Її джерело було десь далеко... дуже далеко. Вен зосередилася сильніше, намагаючись визначити напрямок.
Аж тут її увагу відвернув інший, звичніший, алломантичний ритм, який виходив від Келсьє. Настільки слабкий, що її серцебиття майже заглушувало його. Удари були навальні, швидкі.
Вен розплющила очі.
— П’ютер! Ти спалюєш п’ютер.
Келсьє здивовано закліпав.
— Неймовірно... — прошепотів він. — Ще раз!
Вона знову заплющила очі.
— Олово, — сказала за мить. — А тепер сталь — ти змінив метал, щойно я почала говорити.