— Хай мені грець!
— Бачиш, я мала рацію! — радісно вигукнула Вен. — Таки можна відчути алломантичні імпульси крізь міднохмару! Вони ледь чутні, але мені здається, треба тільки зосередитися як слід...
— Вен, — перебив її Келсьє. — Ти гадаєш, алломанти не пробували цього раніше? Гадаєш, що за тисячу років ніхто не помітив би, що міднохмару можна пробити? Я й сам намагався. Годинами зосереджувався на своєму вчителі, силкуючись відчути щось крізь його міднохмару.
— Але... Чому ж тоді?..
— Мабуть, як ти сказала раніше, це залежить від сили алломанта. Інквізитори «тягнуть» і «штовхають» потужніше за будь-якого звичайного з-імли-народженого — можливо, вони такі сильні, що можуть долати чужий метал.
— Але ж, Келсьє, — тихо промовила Вен, — я не інквізитор.
— Але ти сильна, — відказав він. — Значно сильніша, ніж мала б бути. Сьогодні ти вбила повноцінну з-імли-народжену!
— Мені пощастило, — почервоніла дівчина. — Я перехитрувала її.
— Алломантія — це насамперед хитрощі, Вен. Ні, у тобі є щось особливе. Я помітив це ще того першого дня, коли ти легко завадила моїм спробам вплинути на твої емоції.
Вона зашарілася ще більше.
— Ні, навряд чи річ у цьому, Келсьє. Мабуть, я просто тренувалася з бронзою більше за тебе... Не знаю... я просто...
— Вен, — мовив ватажок. — Ти досі занадто скромна. І в цьому тобі годі дорівнятися — це очевидно. Якщо саме скромність допомагає тобі бачити крізь міднохмару... ну, тоді я не знаю. Але навчися трохи пишатися собою, дівчинко! Якщо ти чогось і можеш повчитися в мене, то це самовпевненості.
Вен усміхнулася.
— Ходімо, — сказав він, підводячись і простягаючи їй руку. — Сейзед не заспокоїться, поки не доштопає твою рану на щоці, а Гем помирає від нетерплячки почути про бійку. До речі, добре, що труп Шан лишився на території замку Венчерів — коли дім Еларіелів дізнається, де її вбили...
Вен дозволила звести себе на ноги, але з сумнівом подивилася на ляду.
— Я... я не впевнена, чи хочу спускатися до них, Келсьє. Як я буду дивитися їм в очі?
Келсьє розсміявся.
— О, не турбуйся. Ти не вписалася б у наше товариство, якби час від часу не казала якихось дурниць. Ходімо.
Вен завагалася, але зрештою таки пішла за Келсьє вниз, до теплої кухні.
— Як ти можеш читати зараз, Еленде? — запитав Жастес.
Еленд відірвав очі від книги й глянув на нього.
— Це допомагає мені заспокоїтися.
Лекаль здивовано звів брови. Він сидів у кареті, нервово соваючись і постукуючи пальцями по бильцях. Шторки на вікнах були опущені: почасти — щоби приховати світло ліхтаря для читання, почасти — щоб не пустити імлу всередину. Хоча Еленд цього ніколи й не визнав би, але це вировиння туману завжди трохи непокоїло його. Вважалося, що дворянин не мав би боятися такого, але це ніяк не впливало на той факт, що темна імлиста завіса була збіса моторошна.
— Твій батько, либонь, скаженітиме з люті, коли ти повернешся, — зауважив Жастес, не перестаючи тарабанити по бильцях.
Еленд стенув плечима, хоча товаришеві слова дещо стурбували його. Не через батька, а через те, що сталося цього вечора. Очевидно, якісь алломанти шпигували за Елендом та його друзями. Що їм вдалося дізнатися? Чи знають вони про книжки, які він читав?
На щастя, один шпигун, схоже, спіткнувся й звалився у дахове вікно Елендової кімнати. Після цього зчинився хаос і сум’яття — солдати й гості бігали хто куди, охоплені панікою. Перше, що спало Елендові на думку, — це сховати ті небезпечні книжки, через які — якби їх знайшли зобов’язувачі — у нього могли виникнути серйозні проблеми.
Тому, скориставшись загальною метушнею, він скинув їх усі до сумки й побіг разом із Жастесом до бічного виходу. Сісти в карету й покинути територію замку могло видатися занадто відчайдушним кроком, але все вдалося напрочуд легко. Серед усього того тлуму карет, що квапилися виїхати, ніхто й не помітив, що разом із Жастесом у екіпаж заскочив і Венчер-молодший.
«Уже все, мабуть, стихло, — думав Еленд. — Гості зрозуміють, що дім Венчерів не намагається їх повбивати і що небезпеки насправді-то й нема. Лише якісь необережні шпигуни».
Він мав би вже повернутися до замку, однак Еленд вирішив скористатися нагодою і зустрітися з іншими шпигунами. Цього разу — його власними.
Пролунав стук, і Жастес від несподіванки аж підстрибнув, а Еленд стулив книжку й відчинив дверцята. Фелт, один зі старших шпигунів дому Венчерів, чоловік із вусами й гачкуватим, як у хижого птаха, носом, забрався в карету й шанобливо кивнув спершу Елендові, а тоді Жастесові.