— То що? — запитав Жастес.
Фелт сів із притаманною людям його типу зграбністю.
— У будинку, як видається, розміщена столярня, мосьпане. Один з моїх людей чув про неї, вона належить скаа — майстрові Кладенту, вельми вмілому столяру.
Еленд насупив чоло.
— Але навіщо туди заходив мажордом леді Валетти?
— Ми гадаємо, що ця столярня — лише прикриття, мосьпане, — відповів Фелт. — Як ви наказали, ми спостерігали за нею відтоді, як мажордом привів нас туди. Однак нам довелося бути вкрай обережними: на даху й горішніх поверхах є кілька спостережних точок.
Еленд нахмурився ще більше.
— Доволі дивна осторога як на звичайну столярську крамницю.
Фелт кивнув.
— Далі більше, мосьпане. Один із наших найкращих шпигунів зумів підібратися аж до самого будинку — ми не думаємо, що його помітили, — але йому не вдалося нічого підслухати. Вікна столярні запечатані й звукоізольовані.
«Ще один дивний застережний захід», — подумав Еленд.
— Як гадаєш, що це означає? — запитав він Фелта.
— Імовірно, це підпільна схованка, мосьпане, — відказав шпигун. — І то добра схованка. Якби ми не спостерігали так уважно й не знали, що шукати, то ніколи б не помітили нічого підозрілого. Я гадаю, всі ті, хто всередині, — і навіть террісієць, — належать до злодійської ватаги скаа. Умілої і забезпеченої коштами.
— Злодійська ватага скаа? — перепитав Жастес. — І леді Валетта теж до неї належить?
— Найпевніше, що так, мосьпане, — відказав Фелт.
Еленд відкинувся на спинку сидіння.
— Злодійська... ватага... скаа, — повторив він приголомшено.
«Але навіщо їм посилати когось зі своїх на бали? Може, щоб провернути якесь шахрайство?»
— Мосьпане, — озвався Фелт. — Накажете вдертися туди? У мене достатньо людей, щоб узяти всю ватагу.
— Ні, — мовив Еленд. — Відклич своїх людей і не розповідайте нікому про те, що бачили.
— Слухаюсь, мосьпане, — відказав Фелт і вистрибнув із карети.
— Пане Всевладарю! — промовив Жастес, коли дверцята зачинилися. — Не дивно, що вона не схожа на звичайну дворянку. І річ не у провінційному вихованні — просто вона злодійка!
Еленд замислено кивнув, сам не знаючи, що й думати.
— Ти завинив мені вибачення, — сказав Жастес. — Я мав рацію щодо неї, еге ж?
— Мабуть, так — відповів Еленд. — Але... з іншого боку, ти й помилився. Вона не шпигувала за мною, вона лише збиралася мене пограбувати.
— І що з того?
— Мені... треба це обміркувати, — відказав Еленд і постукав кучерові, щоб той рушав. Карета покотила назад до замку Венчерів, і дворянин відкинувся на спинку сидіння.
Валетта виявилася не тою, за кого вона себе видавала. Проте він уже був цілком готовий до цієї новини. Окрім того, що Жастесові слова пробудили в нього підозру, Валетта сьогодні й сама не заперечила його звинувачень. Було очевидно, що вона брехала йому. Грала роль.
Еленд мав би нетямитися з люті. Він усвідомлював це розумом, і десь у глибині душі йому боліло від зради. Але, як не дивно, насамперед він почував... полегкість.
— Про що ти думаєш? — запитав Жастес, стурбовано вдивляючись у нього.
Еленд похитав головою.
— Останні кілька днів я не знаходив собі місця через це, Жастесе. Я почувався так зле, що не міг нічого робити — усе через те, що вважав Валетту зрадницею.
— Але ж вона і є зрадниця. Еленде, вона, імовірно, намагалася тебе обшахрувати!
— Так, але принаймні вона не шпигувала для якогось іншого дому. На тлі всіх цих інтриг, політичних ігор і підступів, що поширилися віднедавна, щось таке простеньке, як звичайна крадіжка, видається навіть цікавим.
— Але ж...
— Це лише гроші, Жастесе.
— Для декого з нас гроші важать чимало, Еленде.
— Не так багато, як Валетта. Бідолашна дівчина... увесь цей час вона, мабуть, хвилювалася через те, що мусила мене обшахрувати!
Якусь хвилю Жастес лише сидів мовчки, а тоді похитав головою.
— Тільки ти, Еленде, можеш почувати полегкість після того, як виявив, що тебе збиралися обікрасти. Мені варто нагадати, що ця дівчина весь час тобі брехала? Може, ти й почуваєш до неї прихильність, але в щирості її почуттів я дуже сумніваюся.
— Можливо, ти й маєш рацію, — визнав Еленд. — Але... я не певен, Жастесе. Мені здається, я знаю цю дівчину. Її емоції... вони занадто справжні, занадто щирі, щоб бути брехнею.
— Сумніваюся, — відказав Жастес.
— Наразі ми замало знаємо, щоб судити її, — мовив Еленд. — Фелт гадає, що вона злодійка, але можуть бути й інші причини послати її на бал. Може, вона лише інформаторка. А може, й злодійка, але ніколи не мала наміру мене обікрасти. Вона багато часу проводила з іншими дворянами й дворянками — навіщо їй це робити, якби ціллю був я? Коли вже на те пішло, зі мною вона проводила порівняно мало часу й ніколи не канючила жодних подарунків.