Еленд волів уявляти зустріч із Валеттою як приємну незаплановану подію, внаслідок якої і в його, і в її житті відбувся різкий поворот. Він усміхнувся цьому образу, а тоді похитав головою.
— Ні, Жастесе. Тут криється щось більше, ніж ми бачимо. Багато чого просто не тримається купи.
— Мабуть... так, Еле, — суплячись, відказав Жастес.
Ураз Еленд випростався: йому до голови стрільнула думка — думка, поруч із якою мотиви Валеттиної поведінки видавалися куди менш важливими.
— Жастесе, — вигукнув він. — Вона скаа!
-І?
— Вона одурила мене, одурила нас обох. Вона майже бездоганно зіграла роль аристократки.
— Радше недосвідченої аристократки.
— Поруч зі мною була справжня злодійка скаа! — не міг заспокоїтися Еленд. — Подумай лишень, скільки всього я міг її розпитати!
— Розпитати? Про що б ти її розпитував?
— Про життя скаа, — відказав Еленд. — Та не про це мова. Жастесе, вона нас одурила. Якщо ми не можемо відрізнити скаа від дворянки, це означає, що ми не так уже й відрізняємося від скаа. А в такому разі яке ми маємо право поводитися з ними так, як поводимося?
Жастес знизав плечима.
— Еленде, мені здається, ти переймаєшся не тим, чим слід перейматися. Почалася війна домів.
Еленд неуважно кивнув. «Я так суворо розмовляв із нею сьогодні. Чи не занадто суворо?»
Він прагнув цілковито переконати її, що не хоче більше мати з нею нічого спільного. Почасти це було щире прагнення, адже після довгих роздумів Еленд дійшов висновку, що їй не можна довіряти. І справді, їй не можна було довіряти, принаймні на ту мить. З іншого боку, він хотів, щоб Валетта покинула місто, і вважав за краще розірвати їхні стосунки до того, як вибухне війна домів.
«Але якщо насправді вона не дворянка, то й утікати з міста їй нема причини».
— Еленде! — озвав його Жастес. — Ти взагалі слухаєш, що я тобі кажу?
Дворянин підвів погляд на товариша.
— Здається, я сьогодні припустився помилки. Я хотів випровадити Валетту з Лютаделя. Але тепер я думаю, що безпричинно завдав їй болю.
— А бодай тобі, Еленде! — лайнувся Жастес. — Сьогодні ввечері алломанти підслуховували нашу розмову. Ти хоч усвідомлюєш, яке лихо могло статися? Що як вони, замість лише шпигувати, вирішили б убити нас?
— Ох, так, маєш рацію, — неуважно мовив Еленд. — У будь-якому, разі Валетті краще забратися звідси. У найближчому майбутньому кожен, хто близький до мене, буде в небезпеці.
Жастес, роздратований украй, кинув на нього сердитий погляд, але враз розсміявся.
— Ти безнадійний.
— Я стараюся, — відказав Еленд. — Але, слово честі, нам нема чого хвилюватися. Шпигуни виявили себе. Найпевніше, за ними погналися, а може, і зловили в тому хаосі. Щодо Валетти, то ми тепер знаємо деякі її таємниці, тож і тут ми попереду. Вечір видався вельми продуктивний!
— Це доволі оптимістичний погляд на справи.
— Кажу тобі: я стараюся.
І все ж Еленд знав, що почуватиметься спокійніше, коли вони повернуться до замку Венчерів. Можливо, він вчинив дещо необдумано, коли втік, навіть не дізнавшись, що власне сталося, але на ту мить Еленд не був здатен міркувати розважливо. Крім того, він заздалегідь домовився про зустріч із Фелтом, і загальна метушня дала йому привід вислизнути з замку.
Карета поволі спинилася перед брамою.
— Ти їдь, — сказав Еленд, вибираючись із карети. — Забери з собою книжки.
Жастес кивнув, узяв сумку й попрощався з Елендом. Той затраснув дверцята, почекав, поки екіпаж розвернувся й від’їхав від воріт, а тоді обернувся й попрямував пішки до замку. Здивована сторожа без жодних запитань відчинила перед ним браму.
Замкове подвір’я досі було яскраво освітлене. Перед входом на нього вже чекали вартові. Кілька солдатів вийшли в імлу йому на зустріч. І оточили його.
— Мій пане, ваш батько...
— Авжеж, авжеж, — зітхнувши, перебив Еленд. — Він хоче, щоб ви негайно відвели мене до нього, я вгадав?
— Так, мій пане.
— Що ж, ведіть тоді.
Вони зайшли крізь бічний вхід, призначений лише для членів родини. Лорд Страфф Венчер стояв у кабінеті й розмовляв із кількома капітанами варти. З їхніх блідих облич Еленд здогадався, що їм добряче перепало від батька. Можливо, він навіть погрожував їх збатожити. Вони всі були дворяни, тож лорд Венчер не міг їх стратити, але застосувати інші суворі дисциплінарні покарання — цілком.