Навіть Вен так вважала, хоч і була «вільною» злодійкою. Щоб переконати її у протилежному потрібен був божевільний, немислимий план Келсьє. Можливо, саме тому він ставив перед ватагою, здавалося б, недосяжні цілі: він знав, що лише такі виклики дивним чином змусять їх усвідомити, що опір можливий.
Страшко скинув на Вен поглядом. Він досі ніяковів у її присутності.
— Страшку, — сказала вона, — ти знаєш, що Еленд обірвав стосунки зі мною?
Хлопчина кивнув, злегка пожвавшись.
— Але я все одно кохаю його, — вибачливо мовила Вен. — Мені шкода, Страшку. Але це так.
Він похнюпив голову.
— Тут нема твоєї провини, — додала Вен. — Справді нема. Просто... розумієш, ти не можеш вибрати, кого любити. Повір, деяких людей я воліла б не любити. Вони на це не заслуговували.
Страшко кивнув.
— Розумію.
— Я можу лишити собі твою хустинку?
Хлопець стенув плечима.
— Дякую, — сказала вона. — Це для мене справді багато важить. Він підвів погляд і задивився в імлу.
— Я не бувши дурнем. Я... знаючи, цього не буде. Я бачу багато, Вен. Дуже багато.
Вона лагідно поклала руку йому на плече. «Я бачу багато». Підхожі слова для олов’яноокого.
— Ти давно став алломантом? — запитала вона.
Страшко кивнув.
— «Луснув», мавши п’ять років. Мало пам’ятаю.
— І відтоді ти вправляєшся з оловом?
— Здебільшого, — відповів він. — Бувши добре для мене. Можу бачити, можу чути, можу відчувати.
— Порадиш мені щось? — з надією запитала Вен.
Страшко, що сидів на краю, звісивши одну ногу, замислився.
— Спалюючи олово... Бачити — не головне. Головне — не бачити.
Вен насупилася.
— Що ти маєш на увазі?
— Коли спалюючи, багато що приходить. Багато всякого. Відвертаючи увагу тут, відвертаючи увагу там. Бажаючи силу, не звертай уваги.
«Якщо хочеш добре вміти спалювати олово, — подумки витлумачила Вен, — навчися насамперед не розпорошувати уваги. Штука не в тому, щоб бачити потрібне, а в тому, щоб не звертати уваги на непотрібне».
— Цікаво, — замислено промовила Вен.
Страшко кивнув.
— Коли дивишся, бачиш імлу, бачиш будинки, відчуваєш дерево, чуєш щурів унизу. Вибери одне, і не відвертай уваги.
— Добра порада, — сказала Вен.
Страшко знову кивнув, аж тут позаду пролунав глухий стук. Вони обоє підскочили й пригнулися. Келсьє гмикнув, підходячи до них.
— Нам треба придумати якийсь спосіб попереджати про свій прихід. Щоразу, коли я навідую спостерігача, боюся, щоб він з переляку не впав із даху.
Вен підвелася й обтріпала одяг. Вона мала на собі марево-плащ, сорочку й штани. У сукню вона не вбиралася вже багато днів. Вен одягала її лише про людське око в маєтку Рену. Але Келсьє боявся підісланих убивць і не дозволяв лишатися їй там надовго.
«Принаймні ми купили мовчання Клісс», — подумала Вен, роздратовано думаючи про витрати.
— Уже час? — запитала вона.
Келсьє кивнув.
— Майже. Я хочу дорогою заскочити ще в одне місце.
— Гаразд.
Для їхньої другої зустрічі Марш обрав будинок, у якому мав би виконувати завдання Міністерства. Це була чудова нагода, адже він мав привід перебувати в будівлі всю ніч, начебто «вишукуючи» алломантичну активність поблизу. Із ним майже весь час буде гамівник, але близько опівночі Марш, як він гадав, мав би лишитися на добру годину сам. Не надто багато часу, щоб вибратися на зустріч, але цілком достатньо, щоб двоє з-імли-народжених потайки ненадовго відвідали його.
Вони попрощалися зі Страшком і, «відштовхнувшись», шугнули в ніч. Проте дахами вони мандрували недовго. Ватажок, щоб заощадити сили й метали, опустився на вулицю й пішов пішки.
«Дивно, — подумала Вен, пригадавши своє перше нічне тренування з Келсьє. — Порожні вулиці більше не видаються мені моторошними».
Бруківка була слизькою від вологи, а кінець вулиці губився в імлі. Було темно, тихо й безлюдно: навіть війна не змінила міста. Солдати атакували ворожі доми великими групами, нападали стрімко й зненацька, намагаючись подолати оборону противника.
Попри пустку нічного міста, Вен почувалася в ньому затишно. Поруч із нею була імла.
— Вен, — промовив Келсьє, не зупиняючись. — Я хочу тобі подякувати.
Вона обернулася й глянула на його високу й величну постать у марево-плащі.