«Ні!» Вона лишилася стояти на місці.
Келсьє здійняв брови.
— Отакої!
— Що отакої? — поцікавився Доксон, наливаючи вино в келих.
— Нічого, — відказав Келсьє, пильно вивчаючи Вен.
— То як, налити тобі чогось, дівчино? — запитав Доксон.
Вен знову не відповіла. Усе своє життя, скільки себе пам’ятала, вона мала «удачу». Та робила її сильною, давала перевагу над іншими злодіями. Мабуть, саме завдяки «удачі» Вен досі була жива. Проте весь цей час вона насправді не знала, що це таке і чому вона може це застосовувати. Тепер логіка й інтуїція одностайно підказували їй: потрібно дізнатися, що відомо цьому чоловікові.
Хай як він збирався її використати, хай якими були його плани, треба було з цим змиритися. Вона мала з’ясувати, як він дістав таку силу.
— Елю, — урешті сказала Вен.
— Елю? — перепитав Келсьє. — Он як?
Дівчина кивнула, пильно стежачи за ним.
— Я люблю ель.
Келсьє потер підборіддя.
— Доведеться над цим попрацювати, — сказав він. — Та дарма, сідай.
Вен нерішуче підійшла й сіла навпроти Келсьє за невеличкий столик. Побої боліли, але не можна було показати слабкість. Слабкість убиває. Треба вдавати, ніби вона не помічає болю. Добре, хоч у голові перестало паморочитися, коли вона сіла.
За мить до них приєднався Доксон, що поставив перед Келсьє келих вина, а перед Вен — кухоль елю. Та, однак, пити не стала.
— Хто ви? — тихо запитала вона.
Келсьє знову звів брови.
— А ти в нас не любиш ходити околяса, еге ж?
Вен не відповіла.
Її бесідник зітхнув.
— Так не хочеться розвіювати ауру моєї таємничості.
Доксон тихо пирхнув.
— Мене звати Келсьє, — усміхнувся чоловік. — Я — щось на кшталт ватажка банди, тільки моя ватага відрізняється від усіх тих, які ти бачила. Таким, як Кеймон та його люди, подобається вважати себе хижаками, що харчуються дворянством і всілякими міністерськими установами.
Вен похитала головою.
— Вони не хижаки. Вони падлоїди.
Хтось міг би подумати, що в місті Пана Всевладаря злодійським ватагам протриматися неможливо. Однак Рін пояснив їй, що насправді все навпаки: впливові й заможні дворяни гуртувалися довкола свого володаря. А там, де були вплив і багатство, там була й корупція — особливо зважаючи на те, що Пан Всевладар попускав дворянам значно більше, ніж скаа. Мабуть, через ту прихильність, яку він мав до їхніх пращурів.
Хай там як, а злодійські ватаги, як-от Кеймонова, були щурами, які живилися міською корупцією. Як і щурів, їх неможливо було винищити повністю, а надто в такому великому й густонаселеному місті, як Лютадель.
— Падлоїди, — повторив Келсьє, усміхаючись. Йому явно подобалося всміхатися. — Це слушне визначення, Вен. Отже, ми з Доксом теж падлоїди... тільки вищого рівня. Можна сказати, вихованіші... або просто амбітніші.
Вен насупилася.
— Ви дворяни?
— Всевладарю борони, — відповів Доксон.
— Принаймні не чистокровні, — додав Келсьє.
— Мішанокровних не мало б існувати, — обережно сказала Вен. — Міністерство полює на них.
— Але ж ти саме така, — мовив Келсьє.
Дівчина ошелешено витріщилася на нього. «Звідки він?..»
— Сталеве Міністерство не безпомильне, Вен, — вів далі її бесідник. — Якщо вони проґавили тебе, то могли проґавити й інших.
Вен замислилася.
— Мілев назвав вас імлистими. Це якийсь різновид алломантів, правильно?
Чоловіки перезирнулися.
— А вона спостережлива, — зауважив Доксон, схвально киваючи головою.
— Атож, — погодився Келсьє. — Мілев справді назвав нас імлистими, Вен, але з цим він трохи поквапився, адже ні Докс, ні я — не імлисті. Одначе ми таки маємо з ними деякі справи.
Якусь хвилю Вен сиділа мовчки під пильними поглядами двох чоловіків. Алломантія. Містична сила, якою володіли дворяни, що її в нагороду за відданість дарував їм Пан Всевладар тисячу років тому. Це була засаднича догма міністерського вчення — навіть Вен знала її. Дворяни дістали алломантію і привілеї за заслуги своїх пращурів; скаа були покарані за гріхи своїх.
Однак що таке насправді алломантія, Вен не знала. Це якось стосувалося бойових навичок, принаймні їй так завжди здавалося. Подейкували, буцімто один «імлистий» — так називали цих людей — може знищити цілу злодійську ватагу. Проте скаа, яких вона знала, говорили про цю силу пошепки й непевним тоном. Досі Вен ніколи навіть не припускала, що алломантія і її «удача» — це одне й те саме.
— Скажи-но мені, Вен, — мовив Келсьє, зацікавлено подаючись уперед. — Ти знаєш, що зробила з тим зобов’язувачем у Кантоні фінансів?