— Подякувати мені? За що?
— За те, що ти сказала про Мару. Я багато думав про той день... про неї. Не знаю, чи твоя здатність бачити крізь міднохмару пояснює все, але... маючи такий вибір, я волію думати, що Мара не зраджувала мене.
Вен кивнула йому, усміхнувшись.
Келсьє скрушно похитав головою.
— Звучить по-дурному, еге ж? Так, наче... усі ці роки я лише чекав приводу піддатися самоомані.
— Не знаю, — відказала Вен. — Колись, можливо, я подумала б, що ти дурень, але... у цьому ж і полягає довіра, хіба ні? У свідомій самоомані? Ти зацитькуєш голос, який нашіптує тобі про зраду, і сподіваєшся, що друзі не завдадуть тобі болю.
Келсьє гмикнув.
— Ти не надто втішила мене своїми словами.
Вен стенула плечима.
— Для мене все логічно. Недовіра — це насправді те саме, тільки навпаки. Мені цілком зрозуміло, чому людина, маючи вибір між цими двома можливостями, вибере довіру.
— Але ти вчиниш інакше? — запитав Келсьє.
Дівчина знову ворухнула плечима.
— Я вже не знаю.
Ватажок поклав руку їй на плече.
— Цей... твій Еленд. Може, він просто намагався відлякати тебе, змусити покинути місто? Може, він сказав усе те, що сказав, для твого добра?
— Можливо, — відповіла Вен. — Але він змінився... змінилося те, як він дивився на мене. Він знав, що я брехала йому, але навряд чи зрозумів, що я скаа. Мабуть, він подумав, що я шпигунка від іншого дому. У будь-якому разі, він видавався щирим у своєму бажанні здихатися мене.
— Може, тобі так здається, бо ти себе вже переконала, що він урешті-решт покине тебе?
— Я... — Вен замовкла, опустивши погляд на слизьку, вкриту попелом бруківку. — Я не знаю. І, до речі, у цьому ти винен. Раніше мені все було зрозуміло, а тепер я геть заплуталася.
— Авжеж, ми добряче тебе зіпсували, — усміхнувся ватажок.
— Тебе, схоже, це анітрохи не засмучує.
— Ні, — відказав Келсьє. — Анітрохи. Ага, ось ми й прийшли.
Він зупинився перед великою та широкою будівлею — імовірно, ще одним гуртожитком. Усередині було темно: скаа не могли дозволити собі олійної лампи, а загальне вогнище, мабуть, погасили після вечері.
— Оце? — невпевнено запитала Вен.
Келсьє кивнув і тихо постукав у двері. На її подив, вони обережно прочинилися, і назовні, в імлу, визирнуло худорляве обличчя.
— Лорде Келсьє! — упівголоса промовив скаа.
— Я ж казав, що навідаюся, — усміхнувся ватажок. — Сьогодні випала добра нагода.
— Заходьте, заходьте, — відказав чоловік, розчиняючи двері й боязко відступаючи, щоб імла не торкнулася його.
Вони зайшли всередину. Вен і раніше траплялося бувати в гуртожитках скаа, але ніколи ще вони не справляли аж такого... гнітючого враження. Сморід диму й немитих тіл був нестерпний, і їй довелося погасити олово, щоб стримати нудотний рефлекс. Тьмяне світло від невеличкої вугільної грубки падало на гурт людей, які спали на підлозі, тулячись одне до одного. Видно було, що приміщення підмітали від попелу, але попри це, чорні плями вкривали одяг, стіни, обличчя. Меблів було небагато, ковдр також бракувало.
«Я теж колись так жила, — подумки жахнулася Вен. — Злодійські лігвища були так само щільно забиті, іноді навіть щільніше. Це... було моє життя».
Люди попідводилися, побачивши гостя. Рукава Келсьє були закасані, і шрами на руках було помітно навіть у кволому світлі жарин. Виразно проступаючи на шкірі, вони бігли вздовж усієї руки аж до плеча, перетинаючись і накладаючись один на одного.
Скаа відразу зашепотілися.
— Уцілілий...
— Він прийшов до нас!
— Келсьє, Володар Імли...
«Такого я ще не чула», — подумала Вен, здивовано здійнявши брови. Вона лишилася стояти осторонь, тимчасом як Келсьє з усмішкою підійшов до скаа. Люди, перемовляючись стишено-схвильованими голосами, обступили його, простягали руки, щоб торкнути шрамів або плаща. Дехто лише стояв і дивився на нього з побожною пошаною.
— Я прийшов, щоб принести вам надію, — неголосно промовив ватажок. — Сьогодні ввечері впав дім Гастінгів.
Кімнатою прокотився вражений гомін.
— Багато хто з вас працював у кузнях і сталеварнях Гастінгів, — вів далі Келсьє. — Щиро кажучи, я не знаю, які для вас будуть наслідки. Але для нас усіх це перемога. Ваші чоловіки принаймні протягом якогось часу не помиратимуть перед горнами або під канчуками наглядачів Гастінгів.
Невеличкою юрбою пробіг шепіт, і нарешті один стурбований голос пролунав достатньо гучно, щоб Вен змогла почути.
— Дому Гастінгів більше нема? А хто ж тепер годуватиме нас?
«Вони такі залякані! — подумала Вен. — Я ніколи не була такою... адже ж ні?»