— Я пришлю вам ще харчів, — пообіцяв Келсьє. — На якийсь час вам вистачить.
— Ти так багато робиш для нас, — сказав інший чоловік.
— Пусте, — відповів ватажок. — Якщо хочете мені віддячити, випростайте трохи плечі. Позбудьтеся бодай частини свого страху. Їх можна перемогти.
— їх можуть перемогти такі люди, як ви, лорде Келсьє, — стиха промовила якась жінка. — Але не ми.
— Ви ще здивуєте самі себе, — відказав він.
Натовп розступився, пропускаючи наперед батьків із дітьми. Здавалося, наче кожен у цьому приміщенні хотів, щоб його діти побачили Келсьє на власні очі. Вен спостерігала за цим зі змішаними почуттями. Ватажани досі насторожено ставилися до дедалі більшої популярності свого ватажка серед скаа, але слово тримали й не обговорювали цього питання.
«Схоже, йому справді небайдуже до них, — міркувала Вен, споглядаючи, як Келсьє бере на руки чийогось малюка. — Не думаю, що все це лише вистава. Він такий є — любить людей, любить скаа. Але... це радше любов батька до дитини, ніж любов чоловіка до рівних собі».
Чи це було погано? Зрештою, він справді був кимось на кшталт батька для скаа. Шляхетним лордом, що мав би бути їхнім паном. Проте Вен все одно було незручно, коли в півсутіні вона бачила, як очі скаа світяться на брудних обличчях шанобливим захватом і обожнюванням.
Нарешті Келсьє попрощався, сказавши, що йде на важливу зустріч, і Вен відчула полегкість, коли вони вийшли з тісного приміщення на свіже повітря. Дорогою до Маршевої нової «гамівної» станції Келсьє мовчав, лише хода його стала трохи жвавішою.
Нарешті Вен не витримала мовчанки.
— Ти часто навідуєш їх? — запитала вона.
Ватажок кивнув.
— Щоночі принаймні кілька будинків. Це трохи урізноманітнює мою роботу.
«Вбивати дворян і поширювати неправдиві чутки, — подумала Вен. — Так, відвідувати скаа — це хороше дозвілля».
Місце зустрічі з Маршем було лише за кілька вулиць. Коли вони наблизилися до нього, Келсьє затримався, вдивляючись у темряву. Нарешті він вказав на тьмяно освітлене вікно.
— Марш написав, що залишить світло горіти, якщо інші зобов’язувачі підуть.
— Вікно чи сходи? — запитала Вен.
— Сходи, — відказав ватажок. — Двері мають бути відчинені. Уся будівля належить Міністерству. Там більше нікого не повинно бути.
Келсьє не помилився. У будинку не пахло затхлістю давно покинутого приміщення, але долішні поверхи, схоже, ніхто не використовував. Двоє з-імли-народжених швидко піднялися сходами.
— Марш має розповісти нам, як відреагувало Міністерство на війну домів, — сказав ватажок, коли вони дісталися горішнього поверху.
Крізь щілину над дверима пробивалося мерехтливе світло. Келсьє штовхнув двері, говорячи далі:
— Будемо сподіватися, що гарнізон повернеться не надто швидко. Дворянам уже завдано чималої шкоди, але я волів би, щоб війна тривала...
Він заціпенів на порозі, заступивши дівчині вид.
Вона миттю підпалила п’ютер та олово й зібгалася, дослухаючись і чекаючи на напад. Але нічого не сталося. Довкола панувала тиша.
— Ні... — прошепотів Келсьє.
І тоді Вен побачила, як повз його ногу тече темно-червоний струмочок. Рідина зібралася в невеличку калюжу й почала скрапувати з першої сходинки.
«Ох, Пане Всевладарю...»
Келсьє нетвердою ходою ступив до кімнати. Вен увійшла за ним, уже знаючи, що побачить. Труп лежав посеред приміщення, оббілуваний і розчленований, з повністю розтрощеною головою — уже мало чим схожий на людське тіло. Стіни були забризкані червоним.
«Невже в одній людині так багато крові?» Вона вже бачила таке видовище раніше — у підвалі Кеймонового лігвища, — але цього разу жертва була лише одна.
— Інквізитор, — прошепотіла Вен.
Келсьє, не зважаючи на кров, упав навколішки біля братового трупа і здійняв руку, немовби хотів торкнутися тіла без шкіри, але завмер, приголомшений горем.
— Келсьє! — занепокоєно озвала його Вен. — Це сталося нещодавно — інквізитор може бути поруч.
Ватажок не рухався.
— Келсьє! — крикнула дівчина.
Він здригнувся, глянув довкола себе. Його очі зустрілися з очима Вен, і ясність повернулася до них. Він важко звівся на ноги.
— Вікно, — сказала Вен, кидаючись через кімнату.
Ураз вона помітила щось на невеличкому письмовому столі біля стіни й затрималася. Дерев’яна ніжка від столу, наполовину прикрита чистим аркушем паперу. Вен схопила її, коли Келсьє вже був біля вікна.
Він обернувся, востаннє глянув на кімнату — і вистрибнув у ніч.
«Прощавай, Марше», — із сумом подумала Вен і скочила за ним.