— «Здається, інквізитори підозрюють мене», — сидячи за столом на Кривоноговій кухні, читав уголос Доксон.
Записка — єдиний аркушик паперу, який вони дістали з ніжки, — була чиста, без крові, якою були забруднені коліна Келсьє і поділ плаща Вен.
Доксон читав далі:
— «Я ставив забагато запитань, і вони, як мені стало відомо, послали щонайменше один запит до підкупленого зобов’язувача, який буцімто вчив мене на послушника. Я прагнув вивідати таємниці, знати які так потрібно повстанцям. Як Міністерство вербує з-імли-народжених і перетворює їх на інквізиторів? Чому інквізитори настільки сильніші за звичайних алломантів? Чи є в них якісь вразливі місця? І якщо є, то які?
На жаль, я не дізнався про інквізиторів практично нічого. Хоча настрої в Міністерстві не перестають мене дивувати. Складається враження, що звичайним зобов’язувачам цілком байдуже на зовнішній світ і що їх цікавить лише те, як досягти вищого становища, упроваджуючи волю Пана Всевладаря якомога спритніше й успішніше.
Інквізитори інакші. Вони відданіші імператорові, ніж решта зобов’язувачів. Почасти, можливо, саме в цьому причина розбіжностей між двома таборами.
Хай там як, я відчуваю, що підібрався близько. Вони таки мають таємницю, Келсьє. Мають слабину. Я в цьому певен. Інші зобов’язувачі шепочуться про неї, але жоден не знає, в чому вона полягає.
Боюся, я копнув занадто глибоко. Інквізитори сидять у мене на хвості, стежать за мною, розпитують про мене. Тому я написав цю записку. Можливо, я даремно непокоюся. Можливо, ні».
Доксон підвів голову.
— Це все, що тут написано.
Келсьє стояв у глибині кухні, як зазвичай, спершись спиною на буфет. Цього разу, однак, у його позі не було звичної легкості. Він стояв, склавши руки на грудях і ледь похиливши голову. Він уже не був пригнічений горем, у яке спершу, здавалося, не міг повірити. Скорбота поступилася місцем іншому почуттю — тому, яке іноді розгорялося темним полум’ям у його очах. Тоді, коли він говорив про дворян.
Вен мимоволі здригнулася. Дивлячись на Келсьє, вона несподівано усвідомила, у що він одягнений: темно-сірий марево-плащ, чорна сорочка з довгими рукавами, вугільно-чорні штани. Уночі такий одяг був просто камуфляжем. В освітленому приміщенні, однак, чорний колір надавав ватажкові лиховісного вигляду.
Келсьє випростався, і в кімнаті запала напружена мовчанка.
— Повідомте Рену, щоб їхав із Фелліса, — сказав він тихо, але в голосі його бриніли залізні нотки. — Нехай використає заготовлену легенду — буцімто повертається до родинних земель через війну домів. Я хочу, щоб завтра вранці його вже не було у маєтку. Пошліть із ним громила й олов’яноокого для охорони, але скажіть, щоб він полишив човни за день дороги від міста, а тоді повернувся до нас.
Доксон скинув поглядом на Вен та решту ватажан.
— Гаразд...
— Марш усе знав, Доксе, — сказав Келсьє. — Перш ніж убити, вони розкололи його. Інквізитори завжди це роблять.
Його слова повисли в повітрі. Вен відчула, як її пройняло морозом. Столярню викрито.
— Переходимо до запасного лігвища? — запитав Доксон. — Лише я і ти знаємо, де воно.
Келсьє твердо кивнув.
— Я хочу, щоб через п’ятнадцять хвилин усі — підмайстри також — покинули столярню. Чекайте мене в запасному лігвищі. Я навідаюся до вас за два дні.
Доксон, насупившись, подивився на Келсьє.
— Два дні? Келе, що ти надумав?
Ватажок уже прямував до дверей. Він рвучко відчинив їх, запускаючи імлу всередину, а тоді обернувся й поглянув на ватажан очима жорсткими, як інквізиторові штирі.
— Вони вдарили мене в найболючіше місце. Я збираюся відплатити їм тим самим.
Валін повз у мороці тісною печерою, протискаючись крізь вузькі щілини, намацуючи шлях пальцями. Він повз усе далі й далі, не звертаючи уваги на численні садна й порізи.
«Не зупинятися, не зупинятися...»
Залишки здорового глузду підказували йому, що сьогодні останній день. Минуло шість днів відтоді, як йому пощастило востаннє. Якщо Валін зазнає невдачі й сьогодні, він помре.
«Не зупинятися».
Він нічого не бачив: був занадто глибоко під землею, щоб сюди міг дістатися бодай відбиток сонячного променя. Попри пітьму, Валін знав, куди рухатися. Було тільки два напрямки — вгору і вниз. Усі решта не мали значення, на них можна було не зважати. Рухаючись постійно вниз, неможливо заблукати.
Він безперестанку нишпорив руками по стінах, шукаючи шорсткості, що вказали б на зародковий кристал. Цього разу не можна було повертатися з порожніми руками, не можна...