«Не зупинятися».
Пальці торкнулися чогось м’якого й холодного. Напіврозкладений труп, що застряг між камінням. Валін повз далі. Мертвяки нерідко траплялися в цих тісних тунелях. Деякі були ще свіжі, від решти лишилися самі тільки кістки. Валінові часто спадало на думку, що мертвим насправді пощастило більше.
«Не зупинятися».
Час мало що важив тут, у печері. Зазвичай Валін вертався нагору спати — хоча на поверхні його чекали наглядачі з канчуками, але там була їжа. Мало — заледве досить, щоб не померти з голоду, — та все ж краще за той-таки голод, що чекав на тих, хто лишався під землею.
«Не зупи...»
Він завмер. Його тулуб був затиснутий у вузькій розколині, і Валін саме пропихався крізь неї. Однак пальці — які не переставали нишпорити, навіть коли він сам провалювався у забуття, — щось намацали.
Його рука затремтіла від сподівання, коли він торкнувся зародкових кристалів. Так, так, це були вони! Кристали росли на стіні широким колом: дрібні по зовнішньому краю, вони поступово більшали і всередині загиналися до центру, утворюючи немовби нішу в стіні. Тут кристали були великі, з гострими вістрями. Наче зуби в роззявленій пащеці кам’яного чудовиська.
Валін набрав повітря в груди, змовив молитву до Пана Всевладаря й устромив руку в круглий отвір завбільшки з кулак. Кристали роздерли шкіру на передпліччі, лишаючи довгі неглибокі порізи. Не зважаючи на біль, Валін просунув руку далі, аж по лікоть, шукаючи пальцями...
Є! Посеред заглибини пальці намацали камінець, загадковим чином утворений краплями, що стікали з кристалів. Гатсінська жеода.
Валін жадібно схопив її і, знову роздираючи шкіру, висмикнув руку з оточеної кристалами діри. Важко дихаючи від радості, він притиснув жеоду до грудей.
Сім днів. Він проживе ще сім днів.
Поки голод і втома не знесилили його остаточно, Валін узявся лізти нагору. Він протискався крізь щілини, видирався на скелясті виступи в стінах. Іноді йому доводилося збочувати праворуч або ліворуч, шукаючи прохід угорі. Той завжди знаходився. Було тільки два напрямки — вгору і вниз. Тільки вгору і вниз. Вгору і вниз.
Валін дослухався, чи не чути інших в’язнів. Йому траплялося бачити мертвих бідолах, яких убили молодші й сильніші, сподіваючись забрати жеоду. На щастя, він не зустрів нікого. Це добре. Він був старий, достатньо старий, щоб розуміти: не слід було йому красти їжу у свого пана.
Можливо, він заслуговував на кару. Можливо, він заслуговував померти в Гатсінських проваллях.
«Але сьогодні я не помру», — подумав Валін, нарешті відчувши солодкий запах свіжого повітря. Нагорі була ніч. Байдуже. Імла більше його не лякала. Навіть канчук його більше не лякав. Він просто був надто втомлений, щоб боятися.
Валін почав вилазити з розколини — однієї з кількох десятків, що краяли невелику пласку долину, відому під назвою Гатсінські провалля. Ураз він завмер.
У нічній темряві над ним стояв чоловік. Постать його огортав широкий плащ, подертий на смужки. Незнайомець у чорному вбранні, спокійний і певний своєї сили, поглянув на Валіна. А тоді нахилився.
Валін зіщулився. Але чоловік лише схопив його за руку й витягнув із розколини.
— Іди, — м’яко промовив незнайомець, оточений ворушкою імлою. — Майже вся сторожа мертва. Збери стільки в’язнів, скільки зможеш, і втікайте звідси. У тебе є жеода?
Валін знову зіщулився, притиснувши руку до грудей.
— Це добре, — відказав чоловік у чорному. — Розколи її. Усередині ти знайдеш шматочок металу — він надзвичайно цінний. Продай його підпільному торговцю в будь-якому місті, до якого потрапиш. Грошей, які ти виручиш за нього, тобі вистачить на багато років. Утікай мерщій! Я не знаю, скільки часу ти маєш, поки вони здіймуть тривогу.
Валін збентежено позадкував.
— Хто... хто ти?
— Я той, ким невдовзі станеш ти, — відповів незнайомець, підступаючи до розколини. Стрічки плаща тріпотіли довкола його постаті, сплітаючись зі звоями імли. Він обернувся до Валіна і сказав: — Я — уцілілий.
Келсьє опустив погляд, придивляючись до тріщини, яка темним шрамом перетинала скелясту поверхню. Звіддалік долинали поквапливі кроки в’язня, що втікав.
— Ось я і повернувся, — прошепотів ватажок.
Шрами на руках горіли, а спогади хвилею наринули на нього. Спогади про ті місяці, які він провів під землею, протискаючись крізь щілини, про обдерті кристалічними ножами руки, про щоденні пошуки жеоди... бодай одної, щоб прожити черговий тиждень.
Чи зможе він ще раз спуститися в ці німотні тісні глибини? Чи зможе знову поринути в морок? Келсьє здійняв руки перед собою і поглянув на шрами — білясті виразні лінії на шкірі.