Він мав значно кращий вигляд після тривалого відпочинку — втома минула й поступилася місцем тій характерній силі, яку Вен звикла бачити від Келсьє.
— Ця страта — найпевніше, відповідь на те, що я зробив у Проваллях, — провадив він далі. — Я хочу побачити смерть цих людей, адже, нехай і непрямо, спричинився до неї.
— Ти не винен, Келе, — сказав Доксон.
— Ми всі винні, — відрубав Келсьє. — Це не значить, що ми чинимо неправильно. Але якби не ми, ті люди не мали б померти. Як на мене, найменше, що ми можемо зробити для них, — це стати свідками їхнього відходу.
Він відчинив двері й рушив сходами вгору. Поволі за ним потяглися інші ватажани, крім Кривонога, Сейзеда та підмайстрів, що лишилися у сховку.
Вен піднялася сходовим прогоном, у якому тхнуло цвіллю, і вийшла на брудну вулицю в бідняцькому кварталі, приєднавшись до решти. Ліниво кружляючи в повітрі, з неба падали лапаті пластівці попелу. Келсьє вже простував вулицею, і ватажани — Бриз, Гем, Доксон і Вен — поквапилися, щоб наздогнати його.
Новий сховок був недалеко від майдану Фонтанів, але за кілька вулиць від нього Келсьє зупинився. Штовхаючись, повз них тяглися скаа з порожніми очима. Віддалік задзвонили дзвони.
— У чому річ, Келе? — запитав Доксон.
Ватажок схилив голову набік, дослухаючись.
— Вен, ти чуєш це?
Вона заплющила очі, а тоді розвогнила олово. «Зосередься, — подумала дівчина. — Як учив Страшко. Пусти повз вуха човгання ніг і бурмотіння голосів, рипіння дверей і людське дихання. Слухай...»
— Коні, — сказала вона, пригашуючи олово й розплющуючи очі. — І карети.
— Вози, — поправив її Келсьє, сходячи на край дороги. — Арештантські. Їдуть цією дорогою.
Він глянув угору на будівлі довкола, а тоді став дертися на дах по ринві. Бриз закотив очі, штовхнув ліктем Доксона і кивнув на вхід до будинку, але Вен і Гем, розпаливши п’ютер, легко вилізли за Келсьє.
— Там, — ватажок вказав на вулицю неподалік.
Вен ледь-ледь, але все ж побачила валку ґратованих арештантських возів, що котили в напрямку до майдану.
Доксон і Бриз вилізли на похилий дах через вікно. Келсьє не рухався. Він стояв біля краю і видивлявся на вози з арештантами.
— Келе, — стурбовано озвався Гем. — Що в тебе на думці?
— Ми досить далеко від майдану, — повільно промовив Келсьє. — Інквізиторів з в’язнями нема: вони, як і минулого разу, приїдуть з палацу. Цих людей охороняє не більш ніж сотня солдатів.
— Сотня солдатів — це багато, Келе, — відказав Гем.
Келсьє наче не чув його. Він ступив крок і опинився на самому краю.
— Я можу це зупинити... можу їх урятувати.
Вен підійшла до нього.
— Келе, нехай навіть там мало вартових, але ж майдан Фонтанів зовсім поруч. Там повно солдатів, та ще й інквізитори!
Несподівано Гем її не підтримав. Він обернувся й поглянув на Доксона й Бриза. Доксон знизав плечима.
— Ви що, усі з глузду зсунулися? — скрикнула Вен.
— Стривайте, — сказав Бриз, примружившись. — Я не олов’яноокий, але вам не здається, що деякі з цих в’язнів занадто добре вдягнені?
Келсьє заціпенів, а тоді вилаявся. Не кажучи ні слова, він стрибнув з даху просто на вулицю внизу.
— Келе! — закричала Вен. — Що...
Ураз вона завмерла. У променях червоного сонця поволі наближалася валка возів. У одному з них попереду сидів хлопчина, якого за допомогою оловозору вона впізнала.
Страшко.
— Келсьє, що відбувається?! — закричала Вен, намагаючись наздогнати ватажка, що мчав вулицею.
Той трохи сповільнився.
— Я побачив Рену і Страшка на першому возі. Очевидно, зобов’язувачі напали на човни Рену, коли вони йшли каналошляхом. Люди в клітках — це слуги, робітники й вартові, яких ми найняли для роботи в маєтку.
«Зобов’язувачі напали на човни... — подумала Вен. — Міністерство знає, що Рену — несправжній. Отже, Марш таки розколовся».
Позаду з будинку на вулицю вибіг Гем. Бриз і Доксон з’явилися трохи перегодом.
— Мусимо діяти швидко! — крикнув Келсьє, знову прискорюючись.
— Келе! — заволала Вен, хапаючи його за руку. — Келсьє, ти не можеш їх урятувати! їх занадто добре охороняють. Надворі білий день, а ми в самому середмісті. Тебе просто вб’ють!
Він різко спинився посеред вулиці, обернувся й розчаровано подивився їй просто в очі.
— Ти не розумієш, про що йдеться, чи не так, Вен? Ніколи не розуміла. Одного разу я вже дозволив тобі мене зупинити — на пагорбі, перед полем бою. Але цього разу не дозволю. Цього разу я можу щось зробити.
— Але...
Келсьє вирвав свою руку.
— Ти так і не збагнула, Вен, що таке дружба. Сподіваюся, колись ти це зрозумієш.