І він помчав назустріч возам із арештантами. Повз Вен, прямуючи в інший бік і розштовхуючи скаа, що сунули на майдан, пробіг Гем.
Якусь хвилю дівчина безглуздо стояла під попелопадом, поки з нею не порівнявся Доксон.
— Це божевілля, — промимрила вона. — Ми не можемо цього зробити, Доксе. Ми не непереможні.
Доксон чмихнув.
— Але ми й не безпорадні.
Важко дихаючи, їх наздогнав Бриз і вказав на бічну вулицю.
— Туди. Мені треба місце, де я буду бачити солдатів.
Вони потягли Вен за собою, і вона пішла, зненацька відчувши, як до її тривоги домішується сором.
«Келсьє...»
Келсьє проковтнув алломантичний розчин і викинув два порожні флакони. Ті зблиснули в повітрі й, упавши на бруківку, розлетілися на друзки. Він пірнув у бічний провулок і вибіг на моторошно-порожній проспект.
Арештантські вози котили до нього, саме в’їжджаючи на невеличкий майдан, утворений перехрестям двох вулиць. Кожен віз — огороджений ґратами, кожен — напакований людьми, яких Келсьє тепер упізнавав. Слуги, вартові, покоївки. Дехто — повстанці, дехто — звичайні люди. Але ніхто з них не заслуговував на смерть.
«Занадто багато скаа вже померло, — думав він, розвогнюючи метали. — Сотні. Тисячі. Сотні тисяч. Але не сьогодні. Годі».
Він кинув монету й, «відштовхнувшись», широкою дугою злинув у повітря. Солдати задерли голови, показуючи на нього пальцями. Келсьє приземлився просто посеред них.
На якусь мить запала тиша, коли солдати здивовано обернулися до нього. Із неба поволі падали пластівці попелу. Келсьє напівприсів серед гурту вартових, а тоді, розвогнивши сталь, із криком випростався і «штовхнув» від себе.
Алломантична сила вдарила солдатів у нагрудники. Кільканадцять чоловіків відкинуло геть, вони полетіли, збиваючи з ніг товаришів і врізаючись у стіни.
Здійнявся лемент. Келсьє різко обернувся й, «відштовхнувшись» від обладунка якогось солдата, стрибнув до арештантського воза. Розвогнивши п’ютер, він врізався у віз і схопився за ґратчасті дверцята.
В’язні з несподіванки подалися назад, збившись у купу. За допомогою п’ютерної сили Келсьє вирвав двері й пожбурив їх у солдатів, що бігли до нього.
— Утікайте! — крикнув він в’язням, м’яко зістрибуючи на бруківку.
Він крутнувся — й опинився віч-на-віч із високою постаттю у коричневому балахоні. Келсьє відступив назад, а чоловік у балахоні відкинув з голови каптур і глянув на нього очима-штирями.
Інквізитор посміхнувся, і Келсьє почув кроки, що наближалися з бічних вуличок. Тупіт десятків ніг. Якщо не сотень.
— Прокляття! — вилаявся Бриз, коли солдати почали вибігати на майдан.
Доксон затягнув гамівника у провулок. Вен поквапилася за ними і причаїлася в тіні, дослухаючись до криків на перехресті.
— Що там? — запитала вона.
— Інквізитор! — Бриз вказав на постать у балахоні біля Келсьє.
— Що?! — підскочив Доксон.
«Це пастка, — нажахано усвідомила Вен. Солдати заполонили майдан, вибігаючи з непомітних бічних вуличок. — Келсьє, забирайся звідти!»
Келсьє «відштовхнувся» від упалого солдата й перекидьки перелетів через арештантський віз. Приземлившись на напівзігнуті ноги, він окинув поглядом новоприбулі загони. Багато бійців були без обладунків і тримали в руках бойові палиці. Туманобійники.
Інквізитор «штовхнув» себе, здійнявся у виповнене попелом повітря і важко опустився навпроти Келсьє. Нелюд посміхався.
«Це той самий. Із палацу».
— Де дівчина? — спокійно запитав інквізитор.
Келсьє проігнорував запитання.
— Чому ти один? — поцікавився він.
Посмішка нелюда поширшала.
— Мені пощастило виграти жереб.
Келсьє розвогнив п’ютер і метнувся вбік, тимчасом як інквізитор дістав два обсидіанові топірці. На майдан швидко прибували нові й нові солдати. З возів долинали людські крики.
— Келсьє! Лорде Келсьє! Допоможіть, будь ласка!
Ватажок тихо лайнувся, коли інквізитор рушив до нього. «Потягнувшись» за ґрати одного з досі повних возів, він здійнявся в повітря над гуртом солдатів. Приземлившись, Келсьє кинувся до в’язнів з наміром їх звільнити. Коли він підбіг, арештантський віз сильно здригнувся. Келсьє глянув угору й побачив, що на даху клітки стоїть і щириться до нього сталевоока потвора.
Ватажок ледве встиг «відштовхнути» себе назад, відчувши, як топірець просвистів біля його обличчя. М’яко приземлившись, він змушений був одразу відстрибнути вбік, щоб уникнути атаки кількох солдатів. Опустившись додолу, він «заякорився» за один із возів і «потягнув» кинуті раніше залізні двері. Ґратки смикнулися, здійнялися в повітря і вгатили солдатів.