— Пробач, друже, — невимушено сказав Келсьє, «відштовхуючись» убік.
Солдат полетів геть і зрештою вдарився об стіну будинку, тимчасом як Келсьє знову скористався ним, щоб піднятися над полем бою. Унизу Гемові головні сили проривалися до останнього воза з бранцями. На жаль, кільком імперським загонам теж вдалося пробитися крізь натовп глядьків. Серед новоприбулих була велика група лучників, озброєних стрілами з обсидіановими вістрями.
Келсьє лайнувся і став опускатись. Лучники вишикувались і приготувалися стріляти просто в гущу бійців. Вони напевне поцілили б і у своїх, але і в’язням завдали б величезної шкоди.
Келсьє приземлився на бруківку й «потягнув» кілька уламків від розтрощеної клітки. Прути підлетіли до нього.
Лучники напнули тятиви, але він бачив їхні атієві тіні.
Келсьє відпустив металеві стрижні й «відштовхнув» себе трохи вбік — так, щоб прути полетіли між лучниками і в’язнями, що втікали.
Лучники вистрілили.
Розвогнивши одночасно сталь і залізо, Келсьє вхопився за прути, «штовхаючи» один кінець і «тягнучи» другий. Стрижні смикнулися в повітрі й завертілися, наче оскаженілі вітряки. Обертаючись так, вони відбили більшість стріл, після чого впали на бруківку разом із розламаними древками.
Поки імперці остовпіло стояли, Келсьє знову стрибнув убік, злегка «потягнув» прути, щоб ті підскочили трохи вгору, а тоді «штовхнув» їх у бік лучників. Ті заволали, помираючи, а він обернувся, шукаючи поглядом свого головного противника.
«Куди ж поділася ця істота?»
Келсьє обвів поглядом майдан, що поринув у хаос. Люди билися, утікали й помирали — і кожен мав атієву тінь з майбутнього. У цьому випадку, однак, тіні подвоювали кількість людей на полі бою, що лише посилювало сум’яття.
Прибувало дедалі більше солдатів. Багато Гемових бійців полягло, решта здебільшого відступали — на щастя, вони могли просто покинути зброю і змішатися з натовпом скаа. Келсьє більше турбував останній незвільнений віз — той, у якому були Рену і Страшко. Напрямок, яким надбігли повстанчі сили, змушував їх рухатися від хвоста валки. Якби вони намагалися випустити першим Рену, то мусили б проминути п’ять інших возів, лишивши їхніх в’язнів у клітках.
Гем, вочевидь, не збирався відступати, не звільнивши Страшка й Рену. Довкола Гема гуртувалися інші повстанці. П’ютером’язів недарма називали громилами: вони билися просто й без витончених хитрощів, притаманних залізним «потягам» і сталевим «поштовхам». Гем атакував грубою силою і швидкістю, розкидуючи ворожих солдатів зі свого шляху. Сіючи спустошення в їхніх лавах, він вів свій загін з п’яти десятків чоловік до останнього арештантського воза. Діставшись до нього, Гем став відбивати атаки імперців, а один з його бійців узявся розбивати замок.
Келсьє з гордістю всміхнувся, досі шукаючи поглядом інквізитора. Їхніх людей було небагато, але ворожі солдати, схоже, розгубилися перед рішучим завзяттям повстанців. Ті билися затято, і це давало їм неабияку перевагу над значно краще навченими імперцями.
«Ось що відбувається, коли врешті змусиш їх битися. Ось яка сила криється всередині кожного з них. Її просто важко вивільнити...»
Рену вибрався з клітки й відступив убік, дивлячись, як його слуги кинулися на свободу. Зненацька з гущавини бою виринув чоловік у дворянському вбранні і схопив Рену за барки.
— Де Валетта? — закричав Еленд Венчер. Оловослухом Келсьє почув нотки розпачу в його голосі. — У якій вона клітці?
«Хлопче, ти починаєш мене дратувати», — подумав ватажок, прямуючи до воза й «розштовхуючи» на бігу імперців.
З-за купи солдатів з’явився інквізитор і заскочив на дах клітки, від чого здригнувся весь віз. У кощавих руках він стискав по обсидіановому топірцю. Нелюд зустрівся очима з Келсьє і посміхнувся, а тоді зістрибнув із клітки й угородив топірець Рену в спину.
Кандра шарпнувся, широко розплющивши очі, а інквізитор обернувся до Еленда. Келсьє не був певен, чи нелюд упізнав, хто це. Може, він подумав, що хлопець — із роду Рену. А може, йому було просто байдуже.
Келсьє вагався лише мить.
Інквізитор здійняв топірець, щоб завдати удару.
«Вона кохає його».
Келсьє розвогнив сталь, роздмухавши в грудях багаття, що палало, наче попіл-гора. Він «відштовхнувся» від групи солдатів — відкинувши кілька десятків із них назад — і стрілою ринув на інквізитора. Він врізався в противника, коли той уже замахнувся.
Топірець вилетів із руки нелюда й брязнув на бруківку за кілька кроків від них. Ватажок схопив інквізитора за горло, і вони обоє впали додолу. Напинаючи щозмоги посилені п’ютером м’язи, Келсьє став стискати противникові горлянку. Інквізитор запручався, хапаючи його за руки й відчайдушно намагаючись розтиснути їх.