«Він сильніший за мене, — подумки визнав Келсьє, пильно стежачи за інквізитором. — Але сила — це ще не все».
Він вхопився за дрібні металеві предмети довкола — шоломи, сталеві мечі, кашпуки з монетами, кинджали — і «притягнув» до себе. Уміло маніпулюючи сталевими «поштовхами» й залізними «потягами», він кинув усе залізяччя на інквізитора, не перестаючи палити атій, щоб в очах противника кожен предмет був оточений безліччю оманливих образів.
Інквізитор тихо лайнувся, відбиваючись від металевого дощу. Келсьє скористався його «поштовхами» й, «потягнувши» залізяччя назад, закрутив його вихором довкола противника. Інквізитор «відштовхнув» усі предмети воднораз, і Келсьє відпустив їх. Але щойно противник перестав «штовхати», з-імли-народжений «притягнув» імпровізовані снаряди до себе.
Імперські солдати, що з острахом спостерігали за поєдинком, стояли довкола них колом. Келсьє скористався цим і, «відштовхнуючись» від обладунків, став метатися в повітрі туди-сюди. Постійно змінюючи напрямок руху, він не спинявся ні на мить, заплутуючи інквізитора й кидаючи в нього зусібіч різними металевими предметами.
— Тримай на оці пряжку мого ременя, — попросив Доксон, що, чіпляючись за виступи, видерся на стіну до Вен. Становище його було не надто надійне. — Якщо я впаду, «потягни» за неї, щоб я не розбився, гаразд?
Вен кивнула, але майже не звертала уваги на Докса. Вона стежила за Келсьє.
— Він неймовірний!
Келсьє шугав у повітрі туди-сюди, не торкаючись ногами землі, а металеві речі літали довкола нього, слухняно підкорюючись його «поштовхам» і «потягам». Він керував ними з такою майстерністю, що здавалося, ніби це живі істоти. Інквізитор відбивався з лютим гарчанням, але було помітно, що йому важко стежити за кожним предметом.
«Я недооцінювала Келсьє, — подумала Вен. — Я гадала, що він не такий вправний, як імлисті, бо розпорошується на всі алломантичні вміння. Але це геть не так. Ось. Ось у чому він досяг найвищої майстерності — «поштовхи» і «потяги». А залізо і сталь — це ті метали, яких він особисто навчав мене. Може, він давно вже все розумів».
Келсьє крутився й вертівся серед круговерті металу. Щоразу, коли якась річ падала додолу, він підхоплював її і підіймав угору. Предмети завжди летіли по прямій, але сам Келсьє рухався без упину, підтримуючи їх у повітрі й раз по раз вистрілюючи ними в інквізитора.
Той збентежено крутнувся на місці. Він хотів «поштовхом» здійнятись угору, але Келсьє жбурнув кілька великих речей над його головою, і противнику довелося «відштовхнути» їх, обірвавши свій стрибок.
Ураз залізний прут ударив інквізитора в обличчя.
Нелюд захитався, кров залила татуювання. Сталевий шолом вгатив його в бік і відкинув назад.
Келсьє узявся жбурляти металеві предмети з шаленою швидкістю, відчуваючи як наростає його лють.
— Це ти вбив Марша? — закричав він, не переймаючись відповіддю. — Це ти був у палаці три роки тому, коли мене схопили й засудили до Проваль?
Інквізитор здійняв руку, щоб відбити чергову хвилю металевого дріб’язку, і, шкутильгаючи, відступив назад, притулившись спиною до перекинутого на бік дерев’яного воза.
Нелюд загарчав, і раптовий «поштовх» алломантичної сили промчав крізь натовп, збивши солдатів із ніг і розкидавши металеві снаряди Келсьє.
3-імли-народжений не став їх збирати. Натомість, підхопивши шматок бруківки, він кинувся вперед, на інквізитора, поки той не оговтався.
Нелюд обернувся до нього. Келсьє закричав, розмахнувся, і з силою, якою, либонь, завдячував більше ненависті, ніж п’ютеру, ударив інквізитора каменем просто межи очі. Голова нелюда відкинулася назад, торохнувшись об дно перекинутого воза. Із криком Келсьє вдарив знову й знову, молотячи противника каменем по обличчю.
Інквізитор завив від болю, потягнувся кощавими руками до Келсьє і зробив рух, наче хотів стрибнути вперед. Але тільки здригнувся й лишився на місці: голова його виявилася прибитою до воза. Гострі кінці штирів, що стирчали з його потилиці, від ударів Келсьє глибоко ввійшли в дерев’яні дошки.
3-імли-народжений усміхнувся, коли нелюд заревів від люті, силкуючись звільнитися. Келсьє обернувся, шукаючи річ, яку бачив кілька секунд тому. Відіпхнувши ногою чийсь труп, він підняв із бруківки обсидіановий топірець. Лезо нерівної форми зблиснуло в промінні червоного сонця.
— Я радий, що ти таки переконав мене битися, — спокійно сказав він.
Відтак, тримаючи топірець обіруч, Келсьє розмахнувся й перерубав інквізиторові шию з такою силою, що лезо глибоко ввігналось у дошки.
Тіло осунулося на бруківку, а голова, прибита штирями до дощок, лишилася на місці, і далі витріщаючись своїми моторошними неприродними татуйованими очима.