Келсьє обернувся до натовпу, зненацька почувши себе страшенно втомленим. Тіло пульсувало болем від десятків забоїв і порізів. Плаща не було, і він гадки не мав, коли загубив його. Проте він виклично глянув на солдатів, виставивши на показ пошрамовані руки.
— Уцілілий в Гатсіні, — прошепотів хтось.
— Він убив інквізитора... — почувся ще один голос.
А тоді здійнявся галас. Скаа, що заполонили довколишні вулиці, почали викрикувати його ім’я. Солдати озиралися і з жахом усвідомлювали, що оточені. Простолюд почав напирати, і Келсьє відчув їхній гнів і надію.
«Може, необов’язково все має піти так, як я гадав? — переможно радіючи, подумав Келсьє. — Може, мені не доведеться...»
А тоді враз їх усіх прибило до землі. Немов хмара набігла на сонце, немов раптова буря здійнялася посеред тихої ночі, немов хтось двома пальцями загасив свічку. Могутня рука безжально задушила емоції скаа, що тільки-тільки почали пробуджуватися. Люди зіщулилися, вигуки стихли. Полум’я, яке Келсьє розпалив у них, не встигло як слід розгорітися.
«Майже вдалося...» — подумав він.
Попереду з боку майдану Фонтанів на узвишшя виїхала чорна карета й почала спускатися.
Прибув Пан Всевладар.
Вен мало не відпустила цеглини, за яку трималася, коли її вдарила хвиля зневіри. Вона розвогнила мідь, але, як завжди, навіть крізь заслону відчувала гнітючу «гамівну» силу.
— Пан Всевладар! — чи то лайнувся, чи то ствердив очевидне Доксон.
Скаа, які вщерть забили вулиці, щоб подивитися на бій, невідь-як зуміли потіснитися й звільнити дорогу чорній кареті. Та проїхала утвореним коридором і викотила на всіяний трупами майдан.
Солдати відступили, а Келсьє відійшов від перекинутого воза й рушив назустріч кареті.
— Що він робить? — скрикнула Вен, обертаючись до Доксона, що тримався на невеличкому виступі. — Чому він не втікає? Це ж не інквізитор! Це не той противник, із яким можна битися!
— Саме той, Вен, — із трепетом у голосі відказав Доксон. — Келсьє саме цього завжди прагнув. Нагоди зустрітись віч-на-віч із Паном Всевладарем і підтвердити ту свою легенду.
Вен знову глянула на майдан. Карета спинилася.
— Але... — тихо промовила вона. — Одинадцятий метал. Він має його з собою?
— Мабуть.
«Келсьє завжди казав, що Пан Всевладар — це його справа, — подумала Вен. — Він лишив нам решту роботи: дворянство, гарнізон, Міністерство. Але це... Келсьє завжди хотів зробити це сам».
Пан Всевладар вийшов із карети, і Вен, спалюючи олово, подалася вперед. На вигляд він був...
Як звичайна людина.
Одягнений у чорно-білий мундир, трохи схожий на дворянські костюми, але значно більш франтуватий. Плащ сягав аж до п’ят і волочився по землі. Жилет був не кольоровий, а чорний, увиразнений яскравою білою лямівкою. Як Вен і розповідали, пальці імператора були унизані блискучими перснями, символами його могутності.
«Я настільки сильніший за вас, — неначе промовляли персні, — що мені байдуже, носити метал чи ні».
Вродливий, із вугільно-чорним волоссям і блідим обличчям, Пан Всевладар був високий, стрункий і впевнений. І — Вен цього не очікувала — молодий, молодший навіть за Келсьє. Він простував майданом, обминаючи трупи, а його солдати посувалися назад, відтісняючи скаа.
Зненацька кілька людей прорвалися крізь кордон солдатів. Вони мали на собі різномасті обладунки повстанців, а чоловік, що біг на чолі, видався Вен знайомим. Це був один із Гемових громил.
— За мою дружину! — закричав громило й кинувся зі списом уперед.
— За лорда Келсьє! — загорлали решта четверо.
«О ні...» — подумала Вен.
Пан Всевладар не звернув уваги на повстанців. Їхній старший виклично загорлав, а тоді увігнав списа імператорові в груди.
Той ішов далі, минувши повстанця, наче нічого не сталося. У грудях його стирчав спис.
Громило здивовано витріщився, відтак вихопив у товариша ще один спис і вгородив його Панові Всевладарю в спину. Але імператор знову не звернув на це жодної уваги — немовби повстанці та їхня зброя не були варті навіть його зневаги.
Старший повстанець невпевнено позадкував, а тоді різко обернувся, почувши крики товаришів. Ті падали додолу під ударами інквізиторового топірця. Громило невдовзі приєднався до них, а інквізитор затримався над трупами, рубаючи їх із радісним задоволенням.
Пан Всевладар ішов далі, немовби й не помічаючи тих двох списів, що стирчали з його тулуба. Келсьє спокійно чекав на нього. У своєму подертому простому вбранні з-імли-народжений видавався якимось обірванцем. Однак він стояв гордо. Він не зігнувся й не схилив голови під тягарем «гамівної» сили Пана Всевладаря.