Імператор спинився за кілька кроків від Келсьє так, що один зі списів мало не торкався грудей ватажка. Чорний попіл неквапно падав із неба, кружляючи довкола двох чоловіків на легкому вітерці. На майдані запала жаска тиша. Навіть інквізитор припинив свою огидну розвагу. Вен подалася вперед, ненадійно чіпляючись за шорстку цеглу.
«Зроби що-небудь, Келсьє! Використай свій метал!»
Пан Всевладар глянув на інквізитора, якого вбив Келсьє.
— Їх важко замінити, — промовив він.
Його виразний голос легко долинув до посилених оловом вух дівчини. Навіть з такої відстані вона побачила, що Келсьє всміхався.
— Колись я тебе вже вбив, — обертаючись до нього, сказав Пан Всевладар.
— Ти намагався, — відповів з-імли-народжений гучним і твердим голосом, який рознісся над майданом. — Але ти не можеш вбити мене, тиране. Бо ж я — це те, чого тобі ніколи не знищити, хоч як не намагайся. Я — це надія.
Пан Всевладар зневажливо пирхнув. Відтак недбало здійняв руку й тильним боком долоні вдарив Келсьє так сильно, що Вен почула, як хруснули кістки.
Ватажка відкинуло, і він упав, бризкаючи кров’ю.
— НІ! — закричала Вен.
Пан Всевладар вирвав з тіла один зі списів, а тоді пробив ним груди Келсьє.
— Починайте страту, — сказав він, обертаючись до карети. Висмикнувши з себе другого списа, він відкинув його вбік.
Майдан поринув у хаос. Солдати, яких підганяв інквізитор, обернулися й кинулися на юрбу. З головного майдану прибули інші інквізитори на чорних конях з ебеново-чорними топірцями, які блищали в промінні пообіднього сонця.
Вен нічого цього не чула й не бачила.
— Келсьє! — кричала вона.
Тіло ватажка лежало там, де й упало. З грудей його стирчав спис, а довкола калюжею розтікалася багряна кров.
«Ні. Ні. НІ!»
Вона зістрибнула з будівлі, «відштовхнулася» від чогось, перелетіла над бійнею і опустилася посеред спорожнілого майдану: Пан Всевладар поїхав, а інквізитори були зайняті винищенням скаа. Вен підбігла до Келсьє.
Від лівої частини його обличчя майже нічого не лишилося, але права... права досі всміхалася, а мертве око дивилося в червоно-чорне небо. Пластівці попелу м’яко лягали на лице.
— Келсьє, ні... — шепотіла Вен, а сльози струмком текли по її обличчю.
Вона взяла його за руку, щоб помацати пульс. Пульсу не було.
— Ти ж сказав, що тебе не можна вбити! — закричала вона. — Де ж твій Одинадцятий метал? Що тепер буде з твоїми планами? Що тепер буде зі мною?
Ватажок не рухався. Вен уже майже нічого не бачила крізь сльози. «Цього не може бути. Він завжди казав, що ми не непереможні... але це стосувалося мене. Не його. Не Келсьє. Він був непереможним. Він мав бути».
Хтось схопив її, і вона закричала, заборсалася.
— Треба йти, дівчинко, — сказав Гем.
Він востаннє скинув поглядом на Келсьє, немовби плекаючи крихту надії, що в понівеченому тілі товариша ще жевріє іскорка життя.
А тоді він потягнув її геть. Вен далі кволо пручалася, але поволі її огортало отупіння. Із якогось закутка її мозку долинув Рінів голос: «Ось бачиш. Я ж казав, що він покине тебе. Я попереджав. Я обіцяв тобі...»
35
Я знаю, що буде, якщо мій вибір виявиться хибним. Я мушу бути сильним, мушу відкинути бажання забрати владу собі.
Бо ж я бачив, що станеться, якщо я піддамся цій спокусі.
«Якщо хочеш працювати зі мною, — колись сказав їй Келсьє, — я прошу тебе тільки про одне — довірся мені».
Вен нерухомо висіла в імлі, що неквапливим потоком линула над нею, перед нею, під нею, обабіч неї. Довкола була сама тільки імла.
«Довірся мені, Вен, — казав він. — Ти довірилася мені достатньо, щоб стрибнути з муру, і я спіймав тебе. Цього разу тобі доведеться довіритися мені знову. Я спіймаю тебе. Спіймаю...»
Вона немовби зависла серед ніщоти. Немовби сама була з імли. Як же вона їй заздрила! Імла не думала. Імлу нічого не турбувало.
Їй нічого не боліло.
«Я довірилася тобі, Келсьє, — думала Вен. — Справді довірилася — а ти дозволив мені впасти. Ти казав, що у твоїх ватагах не буває зрад. А як щодо цього? Як щодо твоєї власної зради?»
Вона погасила олово, щоб краще бачити імлу. Та була вогка й холодила шкіру. Наче сльози мерця.