«Яке це має значення тепер? — думала вона, дивлячись угору. — Яке значення має все це? Як ти там сказав, Келсьє? Що я ніколи не розуміла? Що мені треба збагнути, що таке дружба? А ти сам? Ти ж навіть не бився з ним!»
Вона знову бачила Келсьє, що стояв перед Паном Всевладарем. Бачила, як імператор зневажливо завдає йому удару. Уцілілий в Гатсіні помер, як звичайна людина.
«Це тому ти не захотів пообіцяти, що не кинеш мене?»
Їй хотілося просто... зникнути. Полинути куди-інде. Перетворитися на імлу. Колись вона прагнула свободи, а згодом вирішила, що здобула її. Але вона помилялася. Ця скорбота, ця порожнеча всередині — то не свобода.
Усе було так само, як раніше, коли її покинув Рін. Жодної різниці. Хіба що Рін не брехав їй. Він завжди обіцяв, що піде від неї. Келсьє вів її за собою, казав довіряти й любити, але Рін виявився чеснішим.
— Я більше не хочу цього, — шепотіла до імли Вен. — Ти можеш мене просто забрати?
Але імла не відповідала. Лише грайливо вирувала довкола дівчини, байдужа до всього. Завжди мінлива — і водночас завжди та сама.
— Панно? — озвав її знизу невпевнений голос. — Панно, то ви там угорі?
Вен зітхнула, підпалила олово, а тоді загасила сталь. Марево-плащ затріпотів, коли вона стала падати крізь імлу. М’яко опустившись на дах їхнього сховку, вона побачила Сейзеда, що стояв неподалік, біля сталевої драбини, якою спостерігачі вилазили на дах.
— Що, Сейзе? — утомлено запитала вона, «притягуючи» до себе три монети, які використовувала як триножний якір, щоб стабілізувати себе вгорі.
Одна з монеток була розплющена й погнута — це була та сама, якою вони з Келсьє колись так давно влаштували «штовхальний» поєдинок.
— Пробачте, панно, — сказав Сейзед. — Я просто не знав, куди ви поділися.
Вона лише стенула плечима.
— Сьогодні дивовижно тиха ніч, як мені видається, — додав він.
— Ніч жалоби.
Сотні скаа були жорстоко вбиті після смерті Келсьє, а ще сотні загинули в тисняві, намагаючись утекти.
— Я оце думаю, чи був узагалі якийсь сенс у його смерті? — тихо промовила Вен. — Ми врятували, мабуть, значно менше скаа, ніж загинуло потім.
— їх убили злі люди, панно.
— Гем часто запитує, чи така річ, як зло, узагалі існує.
— Пан Геммонд любить такі запитання, — відказав Сейзед, — але навіть він не сумнівається у відповідях. Злі люди існують... так само, як існують і добрі.
Вен похитала головою.
— Я помилялася щодо Келсьє. Він не був доброю людиною — він був просто брехун. У нього ніколи не було плану, як перемогти Пана Всевладаря.
— Можливо, — відказав Сейзед. — А можливо, йому так і не випало нагоди здійснити те, що він задумав. Або ми просто не розуміємо його плану.
— Ти кажеш так, наче досі віриш у нього, — Вен обернулася й, підійшовши до краю плаского даху, поглянула на тихе, накрите темрявою місто.
— Я справді вірю, — мовив террісієць.
— Як? Як ти можеш?
Сейзед підійшов до неї і став поруч.
— Як мені видається, віра — це не те, що існує лише для ясного дня й доброї години. Чого варта віра, якщо ти відмовляєшся від неї після поразки?
Вен насупилася.
— Вірити в когось успішного — чи в щось успішне — може кожен, панно. А ось поразка... після поразки важко вірити цілковито й правдиво. І саме через це, як мені видається, така віра — найбільш вартісна.
Вен знову похитала головою.
— Келсьє на це не заслуговує.
— Ви насправді так не думаєте, панно, — спокійно відказав Сейзед. — Ви просто розлючені через те, що сталося. Ви страждаєте.
— О ні! Ще б пак думаю, — заперечила Вен, відчуваючи на щоці сльозу. — Він не заслуговує нашої віри. Ніколи не заслуговував.
— Скаа мають інакшу думку. Їхні перекази про нього швидко множаться й ширяться. Згодом мені треба буде повернутися сюди, щоб зібрати їх.
Вен здивовано глянула на нього.
— Ти збиратимеш оповіді про Келсьє?
— Звісно, — відказав террісієць. — Я збираю всі релігії.
Вона пирхнула.
— Ми ж говоримо не про релігію, Сейзеде, а про Келсьє.
— Дозволю собі не погодитися з вами. Для скаа його постать, вочевидь, набрала релігійного значення.
— Але ж ми знали його, — заперечила Вен. — Він не був ні пророком, ні богом. Він був звичайною людиною.
— Як мені видається, про багатьох пророків чи богів можна сказати те саме, — спокійно відповів Сейзед.
Дівчина лише похитала головою. Якусь хвилю вони стояли, дивлячись у нічну темряву.
— А що інші? — нарешті запитала Вен.
— Обговорюють, що робити далі, — відказав Сейзед. — Здається, вони вирішили вибиратися з Лютаделя поодинці й шукати прихистку в інших містах.