— А... ти?
— Я мушу вирушити на північ, до свого рідного краю, де переховуються хранителі, і поділитися з ними знаннями, якими володію. Я мушу розповісти моїм побратимам і посестрам про щоденник Пана Всевладаря, особливо про те, що стосується нашого з ними пращура, чоловіка на ім’я Рашек. Як мені видається, із цієї історії можна багато чого дізнатися.
Він замовк і глянув на неї.
— Я не можу взяти супутника в цю подорож, панно. Місця перебування хранителів мають лишатися в таємниці, навіть від вас.
«Звісно, — подумала Вен. — Цей теж піде».
— Я повернуся, — пообіцяв він.
«Авжеж, повернешся. Як повернулися всі інші».
Завдяки ватазі Вен якийсь час почувала себе потрібною, але вона завжди знала, що рано чи пізно це скінчиться. Настав час повертатися на вулицю. Час знову лишитися самій.
— Панно... — повільно промовив Сейзед. — Ви чуєте це?
Вона стенула плечима. Але... щось їй усе-таки почулося. Чиїсь голоси. Вен, насупивши чоло, перейшла на протилежний бік будинку. Голоси стала гучніші, тепер їх було виразно чути навіть без олова. Дівчина глянула з даху.
Чоловік десять стояли на вулиці. «Злодійська ватага?» — подумала Вен, коли Сейзед приєднався до неї. Інші скаа боязко виходили зі своїх осель і долучалися до гурту.
— Підходьте, підходьте, — промовив скаа, що стояв попереду. — Не бійтеся імли! Хіба ж Уцілілий не називав себе Володарем Імли? Хіба не казав він, що нам нічого її боятися? Навпаки — імла оборонить нас і захистить. Імла дасть нам силу!
Скаа дедалі сміливіше полишали домівки, і юрба росла.
— Поклич решту, — сказала Вен.
— Добра думка, — погодився Сейзед і поспішив до драбини.
— Ваші друзі, діти, батьки, матері, дружини й кохані, — говорив чоловік, запалюючи ліхтар і підіймаючи його. — Вони лежать мертві на вулиці за якихось пів години ходи звідси. Панові Всевладарю бракує порядності бодай прибрати після бійні, яку він учинив!
Юрба загула на знак згоди.
— А коли трупи зрештою приберуть, — вів далі промовець, — то зробить це не Пан Всевладар. Не його руки копатимуть могили загиблим. Ні! Це робитимуть наші руки. Лорд Келсьє казав про це.
— Лорд Келсьє! — вторували йому кілька голосів.
Натовп дедалі більшав, до нього долучалися жінки й підлітки. Брязкіт драбини повідомив про Гемів прихід. Невдовзі приєдналися Сейзед, Бриз, Доксон, Страшко і навіть Кривоніг.
— Лорд Келсьє! — вигукнув чоловік унизу. Інші запалили смолоскипи, освітивши імлу. — Лорд Келсьє сьогодні бився за нас! Він убив безсмертного інквізитора!
Юрба загомоніла, погоджуючись.
— Але потім він помер! — вигукнув хтось.
Запала мовчанка.
— А що зробили ми, щоб допомогти йому? — запитав промовець. — Нас там було багато — тисячі. Чи допомогли ми йому? Ні! Ми лише чекали й дивилися, як він бився за нас. Стояли, як боввани, коли він упав. Дивилися, як він помирає! Та чи справді він помер? Що сказав Уцілілий? Що Пан Всевладар не може його вбити! Келсьє — Володар Імли! То хіба він зараз не з нами?
Вен обернулася до решти ватажан. Гем уважно спостерігав за тим, що відбувається, але Бриз лише знизав плечима.
— Цей чоловік, либонь, божевільний. Релігійний фанатик.
— Слухайте мене, друзі мої! — кричав промовець. Скаа все підходили й підходили, запалюючи дедалі більше смолоскипів. — Слухайте, бо я кажу вам правду! Сьогодні лорд Келсьє явився мені! Він сказав, що завжди буде з нами. Невже ми знову підведемо його?
— Ні, не підведемо! — проревіла юрба у відповідь.
Бриз недовірливо похитав головою.
— Ніколи не думав, що вони на це здатні. Шкода, що їх так мало...
— Що це? — запитав Докс.
Вен обернулася, суплячи чоло. Удалині видніла пляма світла. Схожа на... смолоскипи, що горіли серед імли. На сході, біля кварталу скаа, з’явилася друга світляна пляма. Потім третя, четверта. За якусь мить усе місто освітилося смолоскипами.
— Божевільний ти генію... — прошепотів Доксон.
— Про що ти? — запитав Кривоніг.
— Ми нічого не зрозуміли, — сказав Докс. — Атій, армія, дворяни — усе це не було планом Келсьє. Ось це був його план! Він ніколи не сподівався, що наша ватага повалить Останню імперію: нас занадто мало. А ось ціле населення Лютаделя...
— Ти хочеш сказати, що він зробив це навмисно? — запитав Бриз.
— Він завжди мене запитував, — озвався Сейзед, що стояв позаду, — що дає релігіям таку силу. Щоразу я відповідав йому одне й те саме... — схиливши голову набік, террісієць глянув на них. — Річ у тому, казав я, що пристрасна віра у щось запалювала людей на боротьбу. У щось... або в когось.