— Але чому не розповісти нам? — запитав Бриз.
— Бо він знав, — тихо сказав Докс. — Він знав, що йому доведеться померти, а ми з цим ніколи не погодилися б.
Бриз похитав головою.
— Все одно не вірю. Навіщо тоді йому ми? Він міг би провернути це все самотужки.
«Навіщо тоді йому?..»
— Доксе, — різко обернулася Вен. — Де той склад, який Келсьє винайняв, щоб проводити там зустрічі в подобі інформатора?
Доксон пильно глянув на неї.
— Взагалі-то, недалеко. За дві вулиці звідси. Він попросив, щоб склад був близько до запасного лігвища...
— Відведи мене туди! — зажадала Вен і кинулася до драбини.
Скаа, що зібралися, горлали чимраз голосніше. Уся вулиця палала миготливими вогнями смолоскипів, що перетворили імлу на блискучий серпанок.
Доксон повів її вулицею, решта ватажан потяглися за ними. Склад виявився великою занедбаною і приземкуватою будівлею, що понуро стояла в промисловій частині бідняцького кварталу. Вен підійшла до дверей, розвогнила п’ютер і збила замок.
Двері повільно розчинилися. Доксон здійняв ліхтар, і його світло вихопило з темряви купи металу. Зброю. Мечі й шоломи, бойові палиці й сокири зблискували, наче дивовижний скарб срібла.
Ватажани зачудовано дивилися на знахідку.
— Ось навіщо йому були ми, — мовила Вен. — Завдяки Рену він зміг закуповувати зброю в такій великій кількості. Він знав, що повстанці потребуватимуть її, щоб захопити місто.
— А навіщо тоді збирати армію? — запитав Гем. — Тільки для прикриття?
— Мабуть, — відказала Вен.
— Ви помиляється, — промовив чийсь голос, луною відбившись від стін просторого приміщення. — Тут ховається набагато більше.
Усі аж підскочили, а Вен розвогнила метали... аж раптом упізнала голос.
— Рену?
Доксон здійняв ліхтар вище.
— Покажи себе, кандро.
З глибини складу вийшла постать, але залишилася в тіні. Утім, голос її належав Рену, помилки бути не могло.
— Армія потрібна була Келсьє, щоб повстання мало ядро вишколених солдатів. Реалізувати цю частину плану завадили... певні події. Але ви потрібні були йому не лише через армію. Дворянські доми мусили впасти, щоб у політичній структурі лишилася порожнеча, а гарнізон мусив покинути місто, щоб солдати не перебили скаа.
— Він запланував це все від початку, — вражено мовив Гем. — Келсьє знав, що скаа не повстануть. Їх надто довго гнобили, утовкмачували їм у голови, що їхні душа й тіло належать Панові Всевладарю. Келсьє розумів, що вони ніколи не підіймуться на боротьбу... поки він не дасть їм нового бога.
— Саме так, — підтвердив Рену, ступаючи вперед.
Світло впало на його обличчя, і Вен вражено ахнула.
— Келсьє! — скрикнула вона.
Гем схопив її за плече.
— Обережніше, дитино. Це не він.
Створіння глянуло на Вен. Воно мало лице Келсьє, але очі... очі були інакші. На обличчі не було звичної усмішки. Воно здавалося порожнім. Мертвим.
— Я прошу вибачення, — сказала істота. — Це моя роль у плані й та причина, з якої Келсьє уклав зі мною контракт. Після його смерті я мав забрати останки, а потім показатися в цій подобі його прихильникам, щоб дати їм силу й віру.
— Що ти? — із жахом запитала Вен.
Рену-Келсьє глянув на неї. Ураз обличчя його замерехтіло й зробилося прозорим. Крізь драглисту шкіру дівчина побачила кістки. Це нагадало їй про...
— Ти імлиста почвара.
— Кандра, — виправила істота, шкіра її втратила прозорість. — Імлиста почвара, що... так би мовити, стала дорослою.
Вен відвернулася з огидою, пригадавши ту потвору, яку бачила в імлі. Келсьє казав, що вони харчуються падлом, перетравлюють трупи, крадучи собі скелети й зовнішність померлих. «Легенди виявилися навіть правдивішими, ніж я гадала».
— Ви теж були частиною його плану, — сказав кандра. — Усі ви. Вас цікавить, навіщо йому була ватага? Келсьє потрібні були порядні люди, яких більше турбувала б доля інших, ніж власне збагачення. Він ставив вас на чолі армій і натовпів, щоб ви вчилися керувати. Він використовував вас... але водночас він готував вас.
Кандра почергово глянув на Доксона, Бриза й Гема.
— Чиновник, політик і полководець. Новій державі, яка невдовзі народиться, потрібні будуть люди з вашими здібностями, — він порухом голови вказав на великий аркуш паперу, прикріплений до столу неподалік. — Це ваше завдання. У мене ж інші справи.
Він обернувся, щоб іти, але затримався біля Вен, обернувши до неї обличчя — до болю схоже на обличчя Келсьє. Але поведінкою створіння не скидалося ні на Рену, ні на Келсьє. Воно видавалося безпристрасним.