— Тепер у нас є ціле місто, готове з ним битися, — сказав Докс. — Я дуже сумніваюся, що він зможе знищити нас усіх. Якщо нам не вдасться його вбити, ми просто зв’яжемо його й кинемо до темниці.
Інші закивали.
— Гаразд! — мовив Доксон. — Бризе й Геме, вам треба дістатися до тих інших складів і почати роздавати зброю. Страшку, збігай по підмайстрів, вони будуть розносити повідомлення й накази. Ну ж бо, до роботи!
Усі швидко розійшлися. Невдовзі на склад прибігли скаа, яких Вен нещодавно бачила на вулиці. Високо здійнявши смолоскипи, вони зі святобливим трепетом дивилися на гори зброї. Доксон швидко організував ефективну роботу: кільком новоприбулим він доручив роздавати зброю, інших послав по друзів і родичів. Чоловіки почали споряджатися й озброюватися. Усі були чимось зайняті, крім Вен. Вона глянула на Сейзеда, і той усміхнувся їй у відповідь.
— Іноді нам треба просто дочекатися, панно, — сказав він. — Дочекатися, щоб зрозуміти, чому ж, власне, ми не втрачали віри. Пан Келсьє часто любив повторювати одну примовку...
— Завжди є ще одна таємниця, — прошепотіла Вен. — Але, Сейзе, усі мають якесь завдання, крім мене. Кел спочатку хотів, щоб я повбивала дворян, але потім передумав.
— Їх треба нейтралізувати, — сказав Сейзед, — але не конче вбивати. Можливо, ваша роль полягала в тому, щоб пояснити це панові Келсьє.
Дівчина похитала головою.
— Ні. Я мушу зробити більше, Сейзе.
Вона нервово стиснула порожній капшук. Усередині щось зашурхотіло.
Вен зазирнула в нього й побачила клаптик паперу, якого не помітила раніше. Вона дістала його й акуратно розгорнула. Це виявився малюнок квітки — той, який Келсьє колись показував їй. Мара завжди носила його з собою, мріючи про майбутнє, де сонце не буде червоне, а трава буде зелена.
Вен підвела погляд.
«Чиновник, політик, солдат... кожній державі потрібен ще дехто. Вправний убивця».
Вона обернулася, дістала флакон із металами й випила його вміст, заразом ковтнувши й кілька атієвих намистин. Відтак підійшла до купи зброї і вибрала звідти жмуток стріл із кам’яними вістрями. Пообламувавши наконеччя приблизно на пів дюйма, решту вона повідкидала.
— Панно! — стривожено озвав Сейзед.
Вен пройшла повз нього, роздивляючись озброєння. Вона знайшла, що шукала: кольчужну сорочку з великих переплетених між собою металевих кілець. Кинджалом і зміцненими п’ютером пальцями вона повідчіпляла кілька штук.
— Панно, що ви робите?
Вен підійшла до скрині біля столу, у якій раніше запримітила багато різних спорошкованих металів. Дівчина набрала кілька жмень п’ютерного порошку й насипала до капшука.
— Мене непокоїть Пан Всевладар, — сказала вона.
Узявши з коробки напилок, Вен зішкребла кілька остружків Одинадцятого металу. Якусь хвилю роздивлялася невідомий сріблястий метал, а тоді ковтнула ошурки, запивши водою з фляжки. Ще кілька остружків вона кинула до запасного флакона з металами.
— Повстанці, поза всяким сумнівом, дадуть йому раду, — мовив Сейзед. — Без усіх своїх прислужників він не такий уже й сильний, як мені видається.
— Ти помиляєшся, — відказала Вен, прямуючи до дверей. — Він сильний, Сейзе. Келсьє не знав. Він не відчував його так, як я відчуваю.
— Куди ви? — гукнув їй услід Сейзед.
Вен озирнулася на порозі. Довкола неї звивалася імла.
— У палаці є кімната, яку захищають солдати й інквізитори. Келсьє двічі намагався туди потрапити, — вона обернулася назад і поглянула в імлисту темряву. — Сьогодні я дізнаюся, що там усередині.
36
Я вирішив, що вдячний Рашекові за його ненависть. Корисно пам’ятати, що є ті, хто не терпить мене. Але моє завдання полягає не в тому, щоб здобути загальну прихильність чи любов. Моє завдання полягає в тому, щоб урятувати людство від загибелі.
Вен поволі прямувала до Кредік-Шо. Крайнебо позаду палало, імла відбивала й розсіювала сяйво тисячі смолоскипів. Здавалося, наче місто опинилося під велетенським світляним шатром.
Світло було жовте. Саме того кольору, якого мало б, на думку Келсьє, бути сонце.
Біля тої самої палацової брами, на яку вони колись напали, стояли четверо вартових і нервово позирали на неї. Вен безгучно й неквапливо ступала мокрою від імли бруківкою, а марево-плащ урочисто шелестів за спиною.
Один із вартових наставив на неї спис, і дівчина зупинилася просто перед вістрям.
— Я знаю вас, — м’яко промовила вона. — Ви тяжко гарували на фабриках, у копальнях і кузнях. Ви розуміли, що одного дня ця робота вб’є вас і ваші рідні помруть із голоду. Тому — хоч і почували докори сумління — ви пішли до Пана Всевладаря і вступили до його гвардії.