Приміщення мало тільки одні двері — ті, якими Вен увійшла. Посередині горів камін. Стіни були оздоблені якось химерно: усюди висіли хутра і шкури, помальовані дивними візерунками. Було тут і кілька старих картин, їхні барви вицвіли, а полотна пожовкли.
Вен шукала швидко, хапливо, прагнучи знайти щось, що можна було б використати проти Пана Всевладаря. На жаль, нічого корисного вона не бачила: приміщення було незвичне на вигляд, але нічим особливим не прикметне. По правді сказати, у ньому відчувався якийсь домашній затишок, як то буває в робочому кабінеті чи особистій кімнаті. Тут було повно чудернацьких предметів і оздоб, як-от роги якогось екзотичного звіра й пара дивних черевиків із широченними пласкими підошвами. Це був куток барахольника, місце, де хтось зберігав спогади про своє минуле.
Зненацька посеред кімнати щось ворухнулось, і Вен здригнулася від несподіванки. Обертове крісло, що стояло перед каміном, повільно розвернулося, і виявилось, що в ньому сидить зморхлий дідок. Лисий, з коричневими старечими плямами на шкірі, він мав на вигляд років сімдесят з чимось, а одягнений був у багате темне вбрання. Насупившись, дідок вперся у Вен гнівним поглядом.
«Ну що ж, — подумала дівчина. — Я зазнала невдачі: тут нічого нема. Час ушиватися звідси».
Вона вже почала обертатися, коли чиїсь грубі руки схопили її ззаду. Вен лайнулася і запручалась, але враз погляд її упав на закривавлену ногу інквізитора. Як йому вдалося стати на неї? Навіть із п’ютером це було неможливо. Дівчина спробувала вирватися, але інквізитор міцно тримав її.
— Що це все значить? — підводячись, різко запитав дідок.
— Пробачте, Пане Всевладарю, — шанобливо відказав інквізитор.
«Пан Всевладар?! Але ж... я бачила його. Він молодий».
— Убити її, — махнувши рукою, наказав дідок.
— Володарю, — промовив інквізитор. — Ця дівчина має... особливу цінність. Чи можу я лишити її живою на якийсь час?
— Яку особливу цінність? — запитав Пан Всевладар, зітхаючи й сідаючи назад у крісло.
— Ми хотіли б звернутися до вас із клопотанням, Пане Всевладарю, — сказав інквізитор. — Щодо Кантону правовір’я.
— Знову те саме? — утомлено мовив старий.
— Прошу вас, володарю.
Розвогнюючи п’ютер, Вен не переставала пручатися. Проте інквізитор притиснув їй руки до боків, а з її хвицання користі було мало. «Який же ж він дужий!» — з досадою подумала дівчина.
А тоді вона пригадала про Одинадцятий метал, чия незнана сила таїлася всередині неї. Вен звела погляд і зиркнула на старого. «Сподіваюся, це спрацює». Вона підпалила Одинадцятий метал.
Нічого не сталося.
Серце її впало. Вона розчаровано шарпнулася, а тоді побачила ще одного чоловіка. Він стояв поруч із Паном Всевладарем. Звідки він узявся? Вен не бачила, щоб він заходив до кімнати.
Чоловік мав широку бороду і був одягнений у грубе шерстяне вбрання й облямований хутром плащ. Одежа була небагата, але пошита добре. Незнайомець стояв мовчки й видавався... задоволеним. Він щасливо усміхався.
Вен, схиливши набік голову, придивилася. Чоловік видавався трохи знайомим. Рисами обличчя він скидався на того, хто вбив Келсьє, тільки був старший і... живіший.
Вен поглянула вбік. Поруч із нею стояв ще один незнайомець, молодий дворянин. Судячи з одягу, торговець, і то вельми заможний.
«Що відбувається?»
Одинадцятий метал вигорів. Обидва незнайомці щезли, наче привиди.
— Гаразд, — зітхнувши, сказав старий Пан Всевладар. — Я вислухаю ваше клопотання. Зустрінемося за кілька годин. Тевідіан попросив зібратися, щоб обговорити те, що відбувається за стінами палацу.
— О, це добре, що він буде присутній, — промовив другий інквізитор. — Дуже добре.
Вен далі борсалася, але нелюд штовхнув її на підлогу, а тоді здійняв руку, стискаючи щось, чого вона не побачила. Він розмахнувся, і її голова вибухнула болем.
Запалений п’ютер не допоміг, і Вен поринула в темряву. Еленд відшукав батька в північному вестибюлі — меншому й не такому приголомшливому, якщо порівнювати з величним головним входом до замку Венчерів.
— Що відбувається? — зажадав знати Еленд, одягаючи сюртук. Волосся його було розкуйовджене після сну.
Лорд Венчер розмовляв про щось із капітанами варти й судноводцями. Солдати й слуги з тривожно-переляканим виглядом метушилися по біло-коричневій залі.
Батько пустив повз вуха Елендове запитання, натомість гукнув посланця й наказав йому скакати до східної пристані.