— Батьку, що відбувається? — повторив Еленд.
— Скаа повстали, — гиркнув той.
«Що? — вражено подумав Еленд, тимчасом як лорд Венчер помахом руки підкликав до себе інший гурт солдатів. — Це неможливо». Щоб скаа повстали в Лютаделі... це не вкладалося в голові. У них не така натура, щоб відважитися на такий крок, вони просто...
«Валетта — скаа, — згадав він. — Перестань думати, як решта дворян, Еленде. Розплющ очі».
Лютадельський гарнізон далеко, ганяється за іншими повстанцями. Кілька тижнів тому скаа змусили дивитися жахливу страту, не кажучи вже про ту бійню, яку їм улаштували вчора. Ось їм і урвався терпець.
«Темадре передбачав це, — збагнув Еленд. — І ще з пів десятка інших політичних теоретиків. Вони стверджували, що Остання імперія не може існувати вічно. Хай навіть на її чолі бог, колись люди все одно повстануть... І ось нарешті це сталося. А мені випало бути свідком цього! Ось тільки... я не на тому боці».
— Про що ти говорив із судноводцями? — запитав Еленд.
— Ми відпливаємо, — коротко відповів лорд Венчер.
— Покидаємо замок? — здивувався Еленд. — Яка ж у цьому честь?
Лорд Венчер пирхнув.
— Тут ідеться не про хоробрість, хлопче. Тут ідеться про те, щоб вижити. Скаа напали на головну браму й перебили рештки гарнізону. Я не маю наміру чекати, поки вони прийдуть по дворянські голови.
— Але ж...
Лорд Венчер похитав головою.
— Ми в будь-якому разі поїхали б із міста. Кілька днів тому в Проваллях... дещо сталося. Коли Пан Всевладар довідається, то не буде задоволений.
Він відійшов і махнув рукою капітанові головного човна.
«Повстання скаа, — думав Еленд, усе ще трохи приголомшений. — Про що там попереджав Темадре у своїх працях? Він писав, що коли вибухне справжнє повстання, скаа вбиватимуть направо й наліво... і кожен дворянин заплатить своїм життя. Він передбачав, що повстання швидко захлинеться, але зоставить по собі гори трупів. Тисячі вбитих. Десятки тисяч».
— Чого ти стоїш, хлопче? — запитав батько. — Іди збирай речі.
— Я не поїду, — відказав Еленд, здивувавши самого себе.
Лорд Венчер нахмурився.
— Що?
Еленд підвів очі.
— Я не поїду, батьку.
— О ні, ти поїдеш, — сказав лорд Венчер і вп’явся у нього злим поглядом.
Еленд подивився йому просто в очі — розлючені не тому, що батько переймався синовою безпекою, а тому, що син наважився йому суперечити. Як не дивно, Еленд нітрохи не знітився. «Хтось повинен зупинити це. Повстання може піти на добро, але тільки якщо скаа не винищуватимуть своїх союзників. А дворяни якраз і повинні бути їхніми союзниками в боротьбі проти Пана Всевладаря. Він — наш ворог також».
— Батьку, я серйозно, — мовив Еленд. — Я залишаюся.
— Прокляття, хлопче! Ти що, насміхаєшся наді мною?
— Річ не в балах чи раутах, батьку. Тут ідеться про щось значно важливіше.
Лорд Венчер насупив брови сильніше.
— Тобто, ти не блазнюєш? Не робиш це на зло мені?
Еленд похитав головою.
Батько несподівано посміхнувся.
— Гаразд тоді. Лишайся, хлопче. Це добра думка. Хтось повинен представляти нашу родину тут, поки я збиратиму сили. Так... це дуже добра думка.
Еленд трохи спохмурнів, коли помітив, як зблиснули батькові очі. «Атій... Він хоче, щоб гнів Пана Всевладаря впав замість нього на мене! Навіть якщо імператор мене не вб’є, батько гадає, що я загину під час повстання. Так чи інак він мене позбудеться. А я таки справді погано даю собі раду з усіма цими інтригами, еге ж?»
Лорд Венчер обернувся, підсміхуючись собі під ніс.
— Лиши мені принаймні трохи солдатів, — сказав Еленд.
— Забирай майже всіх, — відповів лорд Венчер. — У цьому безладі навіть один човен вивести з міста буде складно. Щасти, хлопче. Переказуй вітання Панові Всевладарю.
Він знову розсміявся і рушив до свого коня, який уже чекав надворі осідланий.
Еленд лишився стояти в залі й зненацька збагнув, що став центром загальної уваги. Стривожені слуги й вартові, усвідомивши, що їх покинули, із розпачем обернулися до нього.
«Я... головний, — ошелешено подумав молодий дворянин. — І що тепер?» Він бачив, як імла надворі палахкотить відсвітами вогнів. Кілька вартових закричали, що до замку наближається натовп скаа.
Він підійшов до відчинених дверей і визирнув назовні. Позаду нього в залі запанувала тиша: налякані люди зрозуміли, яка небезпека їм загрожує.
Еленд стояв так тривалий час. Ураз він обернувся й крикнув:
— Капітане! Збери всіх наших людей — нікого не залишай тут — і вирушайте до замку Лекалів.
— Замку... Лекалів, мій пане?