— Його легше обороняти, — пояснив Еленд. — Крім того, що в нас, що в них замало солдатів — поодинці нас знищать. Разом є шанс вистояти. Ми запропонуємо своїх людей Лекалям в обмін на їхній захист.
— Але ж... мій пане, — заперечив солдат. — Лекалі — наші вороги.
Еленд кивнув.
— Так, але хтось-то має першим простягнути руку. А тепер рухайся!
Солдат відсалютував і кинувся виконувати наказ.
— О, і ще одне, капітане! — озвав його Еленд.
Той спинився й обернуся до нього.
— Вибери п’ятьох своїх кращих людей для моєї почесної варти. Ти лишишся тут за головного, а в мене й цієї п’ятірки буде особливе завдання.
— Яке завдання, мій пане? — збентежено запитав капітан.
Еленд знову обернувся до виходу і глянув у імлу.
— Ми підемо здаватися повстанцям.
Вен опритомніла від вологи. Вона зайшлася кашлем і застогнала, відчувши гострий біль у потилиці. Відтак, іще напівпритомна, розплющила очі, закліпала від води, якою її обілляли, і відразу запалила п’ютер та олово, щоб прийти до тями остаточно.
Чиїсь руки грубо підняли її. Вона знову закашлялася, коли інквізитор запхав їй щось до рота.
— Ковтай! — наказав він, викручуючи їй руку.
Вен закричала, марно силкуючись опиратися болю. Урешті-решт вона таки здалася й проковтнула шматочок металу.
— Тепер підпалюй, — сказав інквізитор, вивертаючи руку ще сильніше.
Вен противилася, відчуваючи всередині невідомий метал. Може, інквізитор хоче змусити її підпалити щось, непридатне для алломантії, щось, що може зашкодити їй або й убити?
«В’язня можна вбити й легшим способом», — подумала вона, знемагаючи від болю. Рука, здавалося, от-от вискочить із плечового суглоба. Урешті-решт Вен піддалася й підпалила невідомий метал.
Ураз запаси всіх інших металів щезли.
— Добре, — сказав інквізитор, кидаючи її на кам’яну підлогу в калюжу води.
Обернувшись, він вийшов із камери, затраснув ґратовані двері й зник у проході по той бік приміщення.
Вен важко піднялася рачки, розтираючи руку й намагаючись збагнути, що відбулося. «Мої метали!» У розпачі вона потягнулася до своїх внутрішніх запасів, але там нічого не було. Вона не відчувала жодного металу, навіть того, який щойно проковтнула.
«Що це було?» Дванадцятий метал? Може, алломантія не обмежувалася тим, про що їй розповідали Келсьє та інші?
Вен кілька разів глибоко вдихнула-видихнула, звелася навколішки і спробувала заспокоїтися. Щось... «штовхало» її. Гнітюча сила Пана Всевладаря. Вона відчувала її, хоч і слабше, ніж тоді, коли він убив Келсьє. З іншого боку, тепер вона не мала міді й не могла сховатися від його майже всемогутньої руки. Вен відчула, як зневіра стискає її, переконує просто лягти і здатися...
«Ні! — подумала дівчина. — Я мушу звідси вибратися. Я мушу триматися!»
Вона змусила себе підвестися на ноги й роззирнулася довкола. Її камера з трьох боків мала ґрати і скидалася більше на клітку. Усередині нічого не було, навіть якого-небудь матраца для спання. У в’язничному приміщенні було ще дві такі клітки, праворуч і ліворуч від неї.
З Вен зняли одяг, лишивши тільки спідню білизну. Мабуть, щоб у неї не зосталося при собі ніяких прихованих металів. Дівчина оглянула приміщення. Воно було довге й вузьке, з голими кам’яними стінами — і, крім табурета в кутку, порожнє.
«Якби лише знайти хоча б дрібку металу...»
Вона стала шукати. За звичкою спробувала підпалити залізо, щоб з’явилися блакитні промені, але не мала що підпалювати. Вен похитала головою у відповідь на такий безглуздий вчинок, але він лише показав, наскільки вона звикла покладатися на алломантію. Вона... немовби осліпла. Не могла палити олова, щоб чути далекі голоси. Не могла палити п’ютеру, щоб зміцнити тіло й угамувати біль у руці й голові. Не могла палити бронзи, щоб відшукати інших алломантів.
Вона не могла нічого.
«Раніше ти якось обходилася без алломантії, — суворо дорікнула Вен сама собі. — Зможеш обійтися й тепер».
Вона ретельно обшукала підлогу, сподіваючись знайти якусь загублену шпильку або цвяшок. Не знайшовши нічого, Вен звернула свою увагу на ґрати. Але як здерти з них бодай крихту заліза, не мала жодної гадки.
«Так багато металу, — з досадою подумала дівчина, — а я не можу ним скористатися!»
Вона сіла на підлогу й, зібгавшись, притулилася до стіни, трусячись від холоду в мокрій одежі. Надворі ще було темно. У вікно час від часу залітало заблукане пасемце імли. Що сталося з повстанням? Як там її друзі? Імла за вікном видалася їй трохи світлішою, ніж зазвичай. Може, то палають смолоскипи? Без олова її чуття були надто слабкі, щоб сказати напевне.