«Що я собі гадала? — із розпачем думала дівчина. — Невже я сподівалася досягти успіху там, де Келсьє зазнав поразки? Він знав, що з Одинадцятого металу користі жодної».
Якось цей метал працював, авжеж, але вбити Пана Всевладаря, очевидно, не міг. Вен сиділа й міркувала, намагаючись збагнути, що тоді відбулося. Було щось дивно знайоме в тому, як діяв Одинадцятий метал. Не в образах, які з’явилися, а в тому, що Вен відчувала, коли підпалювала його.
«Золото. Коли я підпалила Одинадцятий метал, відчуття були схожі на ті, коли я пробувала спалювати золото».
Може, Одинадцятий метал насправді не одинадцятий? Атій і золото завжди видавалися Вен неправильною парою. Всі інші мали чітку закономірність: основний метал і його сплав, які діють протилежним чином. Залізо «тягнуло», сталь «штовхала». Цинк «тягнув», латунь «штовхала». Атій і золото цієї закономірності не мали.
Що як Одинадцятий метал — насправді сплав атію або золота? «У такому разі... атій і золото — не пара. Вони діють по-різному. Схоже, але по-різному. Вони як...»
Як решта металів, що погруповані на четвірки: фізичні — залізо, сталь, олово і п’ютер — та ментальні — бронза, мідь, цинк і латунь. Очевидно, були ще часові метали — золото зі своїм сплавом і атій зі своїм сплавом.
«Отже, є ще один метал, невідкритий. Невідкритий, можливо, тому, що атій і золото надто цінні, щоб сплавляти їх з іншими металами».
Але яка їй користь із цього знання? Її «Одинадцятий метал», найпевніше, був просто відповідником золота, яке Келсьє називав найменш корисним алломантичним металом з усіх. Золото показало Вен її саму... або іншу версію її самої, цілком реальну на дотик. Але це був лише образ тої, ким вона могла б стати, якби в минулому щось пішло інакше.
Одинадцятий метал мав подібний ефект, тільки замість минулого Вен, він показував їй образи з минулого інших людей. Але з цього їй не було жодної користі. Яка різниця, ким міг би стати Пан Всевладар? Важило те, ким він був тепер — тираном, який правив Останньою імперією і якого Вен мусила перемогти.
У проході з’явилася постать у чорному балахоні і з обличчям, схованим під каптуром. З-під каптура стирчали головки металевих штирів.
— Пора, — промовив нелюд.
Другий інквізитор чекав у дверях, тимчасом як перший дістав в’язку ключів і підійшов, щоб відімкнути ґрати. Вен напружилася. Замок клацнув, вона скочила на ноги й кинулася вперед.
«Невже я завжди була така повільна без п’ютеру?» — із жахом подумала вона.
Інквізитор із байдужим виглядом схопив її за руку майже недбало — і дівчина розуміла чому. Він рухався з надприродною швидкістю, і порівняно з ним, вона видавалася ще млявішою.
Скрутивши Вен, інквізитор підтягнув її до себе. Тримаючи її без жодного зусилля, він вищирився злостивою посмішкою. Дівчина побачила, що обличчя його подзьобане шрамами. Шрамами, схожими на...
«Рани від наконечників, — ошелешено усвідомила вона. — Але... вже загоєні... Як таке може бути?»
Вона пручалася, але що могло вдіяти її кволе, позбавлене п’ютеру тіло проти сили інквізитора? Нелюд поніс її до виходу, і другий інквізитор відступив убік, позираючи на неї з-під каптура очима-штирями. На відміну від того, що ніс її, цей не посміхався: його губи були складені рівною рискою.
Вен плюнула на нього, поціливши просто в металевий штир. Перший інквізитор виніс її з темниці й рушив вузьким коридором. Вона репетувала щосили, хоч і добре знала, що кликати на допомогу в Кредік-Шо безглуздо. Принаймні їй вдалося роздратувати інквізитора, який викрутив їй руку.
— Заткнися, — сказав він, коли вона охнула від болю.
Вен замовкла й натомість зосередилася на тому, кудою її ніс інквізитор. Вони перебували, імовірно, в нижній частині палацу, адже коридори були занадто довгі як на вежу чи шпиль. Оздоблення було пишне, але кімнати видавалися... нежилими. Килими — у бездоганному стані, меблі — без жодної плямки чи подряпини. Вен мала відчуття, що на настінні картини рідко дивилися — навіть ті, хто часто проходив цими кімнатами.
Зрештою інквізитор дістався сходів і почав підійматися. «Один зі шпилів», — подумала дівчина.
Із кожним кроком Вен відчувала, що Пан Всевладар дедалі ближчий. Його сила гнітила її, зневолювала й придушувала всі почуття, крім самотності й зневіри. Дівчина обвисла в руках у інквізитора, більше не пручаючись. Уся її снага пішла лише на те, щоб опиратися тискові Пана Всевладаря на все її єство.
Невдовзі схожий на шахту сходовий прогін закінчився, й інквізитор заніс її до просторого круглого приміщення. Попри гнітючий вплив «гамівної» сили імператора, попри те, що Вен уже бачила чимало дворянських помешкань, ця дивовижна зала не могла її не вразити. Вона на коротку мить роззирнулася довкола — такої величі їй ще не випадало бачити.