Велика, циліндричної форми кімната мала невисоку стелю. Замість стіни було одне велике кругове вікно. Освітлена ліхтарями іззовні, зала була виповнена химерним світлом. Різнокольорова шибка не зображала жодних сюжетів. Здавалося, вона була виготовлена з суцільного шматка скла, а барви переливалися одна в одну, перепліталися тонкими, довгими стрічками, схожими на...
«Схожими на імлу, — зачудовано подумала дівчина. — Кольорові пасма імли, що окутують усю кімнату».
Посеред зали на високому троні сидів імператор. Це був не старий Пан Всевладар, а той, молодий і вродливий, що вбив Келсьє.
«Може, це підміна? Але ні, я відчуваю його так само, як відчувала того, старшого. Це та сама людина. Мабуть, він може змінювати свою зовнішність, і коли хоче мати гарний вигляд, показується молодим».
Віддалік, розмовляючи між собою, стояли кілька зобов’язувачів у сірих балахонах, із татуйованими обличчями. Збоку, немовби тіні з залізними очима, вишикувались у ряд семеро інквізиторів. Разом із тими, що привели Вен, їх було дев’ять. Інквізитор з пошрамованим обличчям передав дівчину одному з тих, що чекали, і той стиснув її такою самою залізною хваткою.
— Починаймо вже, — промовив Пан Всевладар.
Наперед виступив зобов’язувач і вклонився. Вен всипало морозом: вона впізнала його.
«Лорд-прелан Тевідіан, — подумала дівчина, дивлячись на лисуватого чоловіка. — Мій... батько».
— Володарю, — промовив Тевідіан, — пробачте мені, та я не розумію. Ми ж уже обговорювали це питання!
— Інквізитори стверджують, ніби мають, що додати, — утомленим голосом відказав Пан Всевладар.
Тевідіан глянув на Вен і збентежено насупився.
«Він не знає, хто я, — подумала вона. — Він ніколи не знав, що має доньку».
— Володарю, — відвернувшись від неї, мовив лорд-прелан. — Визирніть у вікно! Хіба в нас немає важливіших справ? Усе місто повстало! Скаа наважилися вийти в імлу, і їхні смолоскипи освітлюють ніч. Вони бунтують, чинять богозневагу й нападають на замки дворян!
— То й нехай, — байдужим тоном відповів Пан Всевладар.
Імператор видавався... виснаженим. Він сидів на троні прямо, але і в його позі, і в голосі прозирала втома.
— Але ж, володарю! — вигукнув Тевідіан. — Великі доми падають!
Пан Всевладар тільки зневажливо махнув рукою.
— Їм не зашкодить оновлюватися раз на сто років. Нестабільність не дозволяє аристократії почувати себе занадто впевнено. Зазвичай я дозволяю їм убивати одне одного в їхніх безглуздих війнах, але цього разу з цим завданням упораються бунтівники.
— А... якщо скаа ввірвуться до палацу?
— Тоді я розберуся з ними, — не підвищуючи голосу, відказав Пан Всевладар. — І більше про це я не хочу нічого чути.
— Слухаюся, володарю, — мовив Тевідіан, кланяючись і відступаючи.
Імператор обернувся до інквізиторів.
— Що ви хотіли мені повідомити?
Наперед виступив пошрамований.
— Пане Всевладарю, ми просимо забрати керівництво вашим Міністерством у цих... людей і передати його інквізиторам.
— Ми це вже обговорювали, — відповів імператор. — Ти і твої брати потрібні для важливіших завдань. Ви надто цінні, щоб витрачати ваш час на звичайну чиновницьку роботу.
— Але поставивши на чолі вашого Міністерства простих людей, ви мимоволі впустили в саме серце вашого священного палацу гріх і розпусту, — заперечив інквізитор.
— Порожні заяви, — сплюнув Тевідіан. — Ти постійно торочиш про це, Каре, але ніколи не надаєш жодних доказів.
Кар поволі обернувся, і мерехтливе кольорове світло з вікна освітило його моторошну посмішку. Вен пройняв дрож. Цей вищир був майже такий самий неприємний, як «гамування» Пана Всевладаря.
— Тобі потрібні докази, лорде-прелане? — запитав Кар. — Скажи-но мені, ти впізнаєш цю дівчину?
— Звісно, що ні! — відмахнувся Тевідіан. — Який стосунок дівчина-скаа може мати до мене, голови Міністерства?
— Безпосередній, — відповів Кар, обертаючись до Вен. — О так... безпосередній стосунок. Скажи Панові Всевладарю, хто твій батько, дівчино.
Вен спробувала випручатися, але алломантія імператора не давала їй вільно дихати, а хватка інквізитора була надто міцна.
— Не знаю, — витиснула вона крізь зціплені зуби.
Імператор, дещо зацікавившись, поглянув на неї і подався вперед.
— Ти не збрешеш Панові Всевладарю, дівчино, — сказав Кар спокійним скрипучим голосом. — Він прожив багато століть і вміє користуватися алломантією так, як цього не вміє жоден смертний. Він бачить правду в тому, як б’ється твоє серце, читає почуття в твоїх очах. Він відчуває, коли ти брешеш. Йому відомо... О так, йому відомо.