— Я ніколи не знала свого батька, — уперто повторила Вен. Якщо інквізитор так сильно прагнув щось дізнатися, зберегти таємницю видавалося правильним рішенням. — Я лише дівчина з вулиці.
— 3-імли-народжена дівчина з вулиці? — запитав Кар. — Цікаво. Чи не так, Тевідіане?
Лорд-прелан лише похмуро супив чоло. Пан Всевладар поволі підвівся, зійшов тронними сходами й рушив до Вен.
— Так, володарю, — промовив Кар. — Ви відчули її алломантію раніше. Ви знаєте, що вона — повноцінна з-імли-народжена, та ще й напрочуд могутня. Утім, вона стверджує, що виросла на вулиці. Хіба дворянський дім покинув би таку дитину? Маючи таку силу, вона мусить походити зі щонайшляхетнішої родини. Принаймні... хтось із її батьків мусить мати шляхетне походження.
— На що ти натякаєш? — пополотнів Тевідіан.
Пан Всевладар не звернув уваги на них обох. Він пройшов крізь потік барвистого світла, що відбивалося від блискучої підлоги, і став просто перед Вен.
«Так близько!» — подумала вона. Його «гамівна» сила була така велика, що Вен уже навіть не відчувала страху — вона не відчувала нічого, крім глибокої, нездоланної, жахливої печалі.
Пан Всевладар узяв її обличчя у пещені руки і, здійнявши їй голову, змусив поглянути просто йому в очі.
— Хто твій батько, дівчино? — м’яко запитав він.
-Я...
Усе всередині скрутилося від розпачу. Її виповнили сум, біль, бажання померти.
Пан Всевладар, далі дивлячись їй у вічі, притягнув її обличчя впритул до свого. І тої миті Вен збагнула правду. Вона побачила частинку його суті, відчула його силу. Його... божу силу.
Імператора не турбувало повстання. Чого йому турбуватися? Якби він захотів, то міг би самотужки вбити всіх мешканців цього міста. Вен знала, що це правда. Хоч це й забрало б трохи часу, але він міг це зробити. Він міг убивати вічно, без утоми. Йому не потрібно було боятися повстання.
Він ніколи його не боявся. Келсьє припустився жахливої, жахливої помилки.
— Твій батько, дівчино, — вимогливо повторив Пан Всевладар, і кожне слово, наче важкий тягар, гнітило її.
Вен заговорила проти своєї волі.
— Брат сказав, що мій батько — той чоловік. Лорд-прелан.
Сльози покотися по її щоках, але коли Пан Всевладар відвернувся від неї, вона не змогла пригадати, чому заплакала.
— Це брехня, володарю! — скрикнув Тевідіан, відступаючи. — Що вона може знати? Це якесь дурне дівчисько!
— Скажи мені правду, Тевідіане, — промовив Пан Всевладар, повільно підходячи до зобов’язувача. — Ти спав коли-небудь із жінками-скаа?
Лорд-прелан завагався, перш ніж відповісти.
— Я дотримувався закону! Їх усіх убивали потім.
— Ти... брешеш, — відказав Пан Всевладар, немовби здивований. — Ти не впевнений у цьому.
Тевідіан трусився так сильно, що це було помітно.
— Я... мені здається, їх усіх убили, володарю. Була... була тільки одна, з якою я виявив недбалість. Я спершу не знав, що вона скаа. Солдат, якого я послав убити її, виявився надто м’який і відпустив її. Але врешті-решт я знайшов її.
— Скажи мені, — промовив Пан Всевладар. — Ця жінка мала дітей?
У залі запала тиша.
— Мала, володарю, — відповів лорд-прелан.
Пан Всевладар, зітхнувши, заплющив очі, а тоді обернувся до трону.
— Він ваш, — сказав він інквізиторам.
Тої ж миті шість нелюдів, вихопивши з-під балахонів обсидіанові ножі, з тріумфальним виттям кинулися на лорда-прелана. Тевідіан здійняв руки й закричав, коли, нетямлячись від радості, інквізитори наскочили на нього. Кров ринула струменями, коли вони знову й знову занурювали кинджали в тіло приреченого на смерть. Інші зобов’язувачі нажахано позадкували.
Кар лишився осторонь, із посмішкою спостерігаючи за вбивством. До страти не долучився інквізитор, який тримав Вен, і ще один, хоча вона не зрозуміла чому.
— Ти довів, що мав рацію, Каре, — промовив Пан Всевладар, утомлено сідаючи на трон. — Схоже, я занадто вірив... у людську покору. Я не припустився помилки. Я ніколи не помиляюся. Утім, настав час для змін. Збери великих преланів і приведи їх сюди — витягни їх із ліжок, якщо буде потрібно. У їхній присутності я передам владу над Міністерством Кантону інквізиції.
Карова посмішка поширшала.
— Мішанокровку вбий.
— Звісно, володарю, — відказав Кар. — Але... спершу я хочу її про дещо розпитати. Вона належала до ватаги імлистих скаа. Вона може вивести нас на них...