— Гаразд, — мовив Пан Всевладар. — Зрештою, це твоя робота.
37
Чи є щось гарніше за сонце? Я часто спостерігаю за його сходом, бо через тривожний сон прокидаюся перед світанком.
Щоразу, коли я бачу, як його спокійне жовте світло з’являється над обрієм, мені додається трохи рішучості, трохи надії. У певному розумінні саме сонце змушує мене весь час рухатися далі.
«Келсьє, клятий ти безумцю, — думав Доксон, роблячи позначки на мапі, розстеленій на столі, — і чому ти завжди вшиваєшся, лишаючи мене розгрібати все те, що накоїв?» А втім, він знав, що роздратування його несправжнє — так він лише намагався відкинути думки про Келову смерть. Це допомагало.
Роль Келсьє в їхньому плані — стратегічне бачення, харизматичне керівництво — була завершена. Настала черга Доксона. Узявши за основу початкову стратегію Келсьє, він трохи вдосконалив її. Він намагався підтримувати хаос на керованому рівні й для цього виділяв найкращу зброю тим людям, які видавалися йому найбільш урівноваженими. Він послав загони, щоб узяти під контроль найважливіші об’єкти — сховища із запасами їжі й води, — перш ніж їх пограбують мародери.
Словом, він робив те, що й завжди: утілював у життя мрії Келсьє.
Попереду почувся якийсь шум. Доксон підвів голову й побачив біля входу посланця. Той одразу відшукав очима керівника посеред складського приміщення й рушив до нього.
— Які новини? — запитав Доксон, коли чоловік підійшов ближче.
Посланець похитав головою. Це був молодик у імперському однострої без куртки, яку він, очевидно, скинув, щоб менше впадати в очі.
— Мені шкода, сер, — тихо відказав чоловік. — Жоден із вартових не помітив, щоб вона виходила, але... один стверджує, що бачив, як її несли до палацової в’язниці.
— Ти можеш її витягнути звідти? — запитав Доксон.
Солдат — його звали Ґорейдел — зблід. Ще недавно він служив Панові Всевладарю. Правду кажучи, Доксон не був певен, чи можна йому довіряти. Та все ж колишній палацовий гвардієць міг дістатися туди, куди не міг жоден скаа. Його донедавні товариші по службі не знали, що він перейшов на інший бік.
«Якщо він справді перейшов», — подумав Доксон. Але... події розгорталися надто швидко, щоб витрачати час на сумніви. Він вирішив довіритися своєму чуттю і прийняти цього чоловіка до лав повстанців.
— То як? — запитав він.
Ґорейдел знову похитав головою.
— Її кинув до в’язниці інквізитор. Я не можу звільнити її — у мене нема повноважень. Я... я не...
Доксон зітхнув.
«Дурне дівчисько! — подумав він. — їй слід було б мати трохи більше клепки в голові. Мабуть, заразилася від Келсьє».
Помахом руки він відпустив солдата й поглянув на Геммонда, що саме ввійшов. На плечі громило ніс великий меч зі зламаним руків’ям.
— Справу зроблено, — сказав Гем. — Замок Еларіелів щойно взято. Однак Лекалі, схоже, ще тримаються.
Доксон кивнув.
— Невдовзі твої люди потрібні будуть нам, щоб штурмувати палац.
«Що швидше ми ввірвемося туди, то більше шансів урятувати Вен». Утім, він дуже сумнівався, що вони встигнуть допомогти дівчині. На те, щоб зібрати й організувати їхні головні сили, потрібна була не одна година, а Доксон хотів атакувати палац усіма військами одночасно і просто зараз не міг виділити людей для рятувальної операції. Келсьє, мабуть, кинувся б Вен на порятунок, але Доксон не міг дозволити собі такого нерозважливого вчинку.
Як він завжди казав, хоча б хтось у ватазі повинен бути реалістом. Палац не можна було атакувати без ретельної підготовки: невдача Вен довела це. Їй доведеться подбати про себе самій.
— Я приготую своїх людей, — кивнув Гем, кидаючи вбік зламаного меча. — Але мені потрібен новий меч.
— Біда з вами, громилами, — зітхнув Доксон. — Завжди щось ламаєте. Що ж, іди вибери собі якогось клинка.
Гем попрямував до складу зброї.
— Якщо побачиш Сейзеда, — гукнув услід Доксон, — скажи йому, що...
Він урвався на півслові, коли до приміщення зайшли кілька повстанців, що вели зв’язаного бранця з мішком на голові.
— Що це? — запитав Доксон.
Один із повстанців штурхнув полоненого ліктем.
— Гадаю, хтось важливий, мосьпане. Прийшов до нас без зброї і попросив привести до тебе. Пообіцяв золото за це.
Доксон здивовано звів брови. Солдат стягнув з бранця мішок, під яким виявилося обличчя Еленда Венчера.
— Ти? — вражено закліпав Доксон.