Еленд роззирнувся довкола з тривогою, але, зважаючи на всі обставини, тримався непогано.
— Ми зустрічалися?
— Не зовсім, — відказав Доксон.
«Трясця. У мене немає зараз часу на полонених». І все ж, син лорда Венчера... Коли повстання закінчиться, Доксонові потрібен буде якийсь важіль впливу на могутню аристократію.
— Я прийшов, щоб запропонувати перемир’я, — сказав Еленд Венчер.
— Тобто?
— Дім Венчерів не чинитиме вам опору. І, можливо, мені вдасться переконати решту дворянства дослухатися до мене. Вони налякані — немає жодної потреби вбивати їх.
Доксон чмихнув.
— Я не можу лишити в місті ворожі збройні сили.
— Якщо ви знищите дворянство, то довго не протримаєтеся, — заявив Еленд. — На дворянських родинах тримається вся економіка. Без нас імперія розвалиться.
— Власне кажучи, це і є наша мета, — відказав Доксон. — Слухай, у мене немає часу...
— Ви мусите мене вислухати! — із розпачем скрикнув Еленд Венчер. — Якщо ваше повстання розпочнеться з хаосу й кровопролиття, ви зазнаєте поразки. Я читав про це, я знаю, що кажу! Коли інерція початкового конфлікту стихне, люди почнуть шукати, що ще знищити. Вони обернуться одне проти одного. Ви мусите зберегти контроль над повсталими!
Доксон почувався спантеличено. Еленд Венчер мав репутацію легковажного дженджика, але зараз він говорив серйозно і... щиро.
— Я допоможу вам, — сказав Еленд. — Облиште дворянські замки в спокої і зосередьте всі ваші зусилля на Міністерстві та Панові Всевладарі. Це ваші справжні вороги!
— Слухай-но, — мовив Доксон, — я відведу наші загони від замку Венчерів. Мабуть, немає потреби захоплювати його тепер, коли...
— Я відправив своїх солдатів до замку Лекалів, — перебив його Еленд. — Відведи своїх людей від усіх фортець. Дворяни не нападуть на вас із флангів — вони позабиваються до своїх палаців і труситимуться там від страху.
«А він, либонь, має рацію щодо цього».
— Ми подумаємо, — почав Доксон, але замовк, помітивши, що Еленд його не слухає.
«А з ним збіса важко розмовляти».
Еленд пильно придивлявся до Геммонда, який повернувся з новим мечем. Молодий дворянин насупив чоло, а тоді враз широко розплющив очі.
— Я знаю тебе! Ти той, хто рятував слуг лорда Рену від страти!
Еленд із раптовим запалом обернувся до Доксона.
— Ви знаєте Валетту, чи не так? Вона скаже вам послухати мене. Доксон перезирнувся з Гемом.
— Що? — запитав Еленд.
— Вен... — сказав Доксон. — Тобто Валетта... кілька годин тому вона пішла до палацу. Мені шкода, хлопче. Найпевніше, вона в темниці Пана Всевладаря... якщо досі жива.
Кар кинув Вен назад до клітки. Вона боляче впала, покотилася по підлозі, заплутуючись у спідній сорочці, і вдарилася головою об стіну.
Інквізитор усміхнувся, затраснувши двері.
— Дуже тобі дякую, — сказав він, стоячи по той бік ґрат. — Ти щойно допомогла нам досягти того, чого ми прагнули вже віддавна.
Вен люто зиркнула на нього. «Гамівний» тиск Пана Всевладаря був тут не такий сильний.
— Прикро, що з нами вже немає Бендала, — сказав Кар. — Він не один рік ганявся за твоїм братом — був переконаний, що Тевідіан мав напівкровну дитину. Бідолашний Бендал... Шкода, що Пан Всевладар не лишив Уцілілого нам, щоб ми могли помститися.
Він подивився на неї очима-штирями й похитав головою.
— Що ж, зрештою виявилося, що він мав рацію. Ми всі повірили твоєму братові, але Бендал... навіть тоді мав сумніви. І врешті-решт він таки знайшов тебе.
— Моєму братові? — перепитала Вен, зводячись на ноги. — Брат здав мене?
— Здав тебе? — здивувався Кар. — Ні, він помер, присягаючись, що ти загинула від голоду багато років тому! Він день і ніч кричав про це під тортурами. А витримати інквізиторські тортури вкрай важко... невдовзі ти матимеш нагоду в цьому пересвідчитися, — він посміхнувся. — Але спершу я хочу тобі дещо показати.
Кілька солдатів заволокли до приміщення голого й зв’язаного чоловіка. Його штовхнули в сусідню клітку, і чоловік, побитий і закривавлений, упав на кам’яну підлогу.
— Сейзеде! — скрикнула Вен, кидаючись до ґрат.
Террісієць лежав напівпритомний, поки солдати прив’язували його руки й ноги до невеличкого металевого кільця, вмурованого в підлогу. Сейзеда побили майже до безпам’яті й здерли з нього весь одяг. Вен ніяково відвернулася від його голизни, але все ж встигла побачити пошрамоване порожнє місце між ногами, там, де мало бути його чоловіче єство.
«Усі террісійці — євнухи», — колись сказав він їй. Той шрам був давній, на відміну від численних свіжих синців, порізів і саден.