Навіть після того, як брат зник, дівчина трималася сама. Вона не хотіла йти з ватаги, але й не почувала потреби заводити дружбу з іншими ватажанами. Ті своєю чергою цілком не проти були лишити її на самоті. Становище Вен було непевне, і ніхто не хотів зв’язуватися з нею, щоб не кинути тінь і на себе. Лише Улеф робив сякі-такі спроби заприятелювати з нею.
«Якщо підпустиш когось близько до себе, його зрада лише болітиме сильніше», — неначе шепотів у голові Рінів голос.
Чи був Улеф насправді її другом? Він виказав її, довго не думаючи. А інші ватажани навіть бровою не повели ні тоді, коли Кеймон бив її, ні тоді, коли прийшов несподіваний рятунок. А потім ані словом не згадали ні про свою зраду, ні про відмову допомогти. Вони діяли так, як і слід було від них очікувати.
— Останнім часом Уцілілий не витрачає часу на жодну роботу, — сказав Гармон, підстаркуватий грабіжник із кудлатою бородою. — Протягом останніх кількох років його бачили в Лютаделі лише кілька разів. Власне, він не брався за роботу відтоді...
— То це його перша? — із запалом перебив Улеф. — Перша відтоді, як він урятувався з Проваль? Тоді це мусить бути щось надзвичайне!
— Він щось казав про це, Вен? — запитав Дістен. — Вен?
Він махнув куксою в її бік, щоб привернути увагу.
— Що? — запитала дівчина, підводячи погляд.
Вона вже трохи привела себе до ладу після Кеймонових побоїв, узявши-таки в Доксона хустинку, щоб витерти кров з обличчя. Із синцями, утім, вона мало що могла вдіяти. Ті досі пульсували болем. Вен сподівалася, що нічого не зламано.
— Келсьє, — повторив Дістен. — Він щось казав про роботу, яку планує?
Вен похитала головою і глянула на закривавлену хустинку. Келсьє і Доксон пішли нещодавно, пообіцявши повернутися трохи пізніше, коли вона обміркує все те, що вони їй розповіли. У їхніх словах був натяк на пропозицію. Хай що вони там планували, Вен дістала запрошення взяти в цьому участь.
— А чому він вибрав посередницею саме тебе? — запитав Улеф. — Про це він щось казав?
То ось, що вони подумали: що Келсьє призначив її контактною особою між собою і ватагою Кеймона... себто вже Мілева.
Лютадельське злочинне підпілля мало два обличчя. Були регулярні ватаги, як-от Кеймонова. І були спеціальні, що складалися з винятково вмілих, відчайдушних і талановитих злодіїв. Алломантів.
Ці дві частини підпілля не перетиналися між собою: регулярні злодії тримались якомога далі від кращих за себе конкурентів. А втім, часом імлисті наймали звичайну ватагу для якихось простих завдань і вибирали посередника, що працював з обома командами. Тому-то Улеф і припустив, що Вен стала такою посередницею.
Ватажани нарешті помітили її нехіть відповідати на запитання й перейшли до іншої теми — імлистих. Вони обговорювали алломантію невпевненими, притишеними голосами, а Вен слухала, почуваючись збентежено. Хіба могла вона мати стосунок до чогось такого, про що вони згадували з таким шанобливим трепетом? Вона використовувала свою «удачу»... свою алломантію, щоб вижити, але це було щось невелике, щось зовсім незначне.
«Але така сила...» — подумала вона, зазираючи до свого запасу «удачі».
— Цікаво, що Келсьє робив протягом останніх кількох років? — запитав Улеф.
На початку розмови він наче трохи ніяковів біля неї, але це швидко минулося. Він зрадив її, але таким було підпілля. Жодних друзів.
«Але стосунки між Келсьє і Доксоном здаються іншими. Вони начебто довіряють один одному». Може, лише вдавали? Чи вони справді одна з тих рідкісних команд, де не турбуються про зраду?
Найбільше бентежила їхня відвертість. Келсьє і Доксон, схоже, схильні були довіритися Вен і навіть прийняти її до свого гурту після такого короткого знайомства. Це не могло бути щиро: поводячись так, ніхто б не вижив у підпіллі. І все ж їхня приязність спантеличувала.
— Два роки, — пробурмотів Груд, мовчазний громило з пласким обличчям. — Мабуть, увесь цей час він планував.
— Це має бути справді неабияка робота... — сказав Улеф.
— Розкажіть мені про нього, — тихо попросила Вен.
— Про Келсьє? — перепитав Дістен.
Вен кивнула.
— На півдні не розповідали про Келсьє?
Вона заперечно похитала головою.
— Він був найкращим ватажком у Лютаделі, — пояснив Улеф. — Справжня легенда, навіть серед імлистих. Він пограбував кілька найбагатших Великих домів.