— Його спіймали, коли він намагався пробратися до палацу, — сказав Кар. — Мабуть, турбувався за тебе.
— Що ви з ним зробили? — тихо запитала Вен.
— Майже нічого — поки що, — відповів Кар. — Мабуть, ти запитуєш себе, чому я розповів про твого брата. Може, ти навіть вважаєш мене дурнем через те, що розум твого брата надломився до того, як ми витягнули з нього таємницю. Бачиш-но, я не настільки дурний, щоб не визнати своєї помилки. Нам слід було розтягнути тортури... щоб він страждав якнайдовше. Тут ми дали маху, авжеж.
Він зловісно посміхнувся і кивнув у бік Сейзеда.
— Удруге ми не припустимося такої помилки, дівчино. Ні, цього разу ми застосуємо іншу тактику. Ми мордуватимемо террісійця, а ти спостерігатимеш за його муками. Ми подбаємо, щоб його страждання були тривалі та переконливі. А перестанемо тільки тоді, коли ти розповіси нам усе, що ми хочемо знати.
Вен здригнулася від жаху.
— Не треба... будь ласка...
— О ні, — відказав Кар. — Треба. Чому б тобі не поміркувати трохи над тим, що ми збираємося йому заподіяти? Пан Всевладар викликає мене — треба йти, щоб офіційно прийняти керівництво над Міністерством. Ми почнемо, щойно я повернуся.
Він обернувся, замітаючи подолом чорного балахона підлогу. Солдати вийшли за ним, очевидно, щоб вартувати у невеличкому приміщенні перед темницею.
— Ох, Сейзеде, — зітхнула Вен, опускаючись навколішки біля ґрат.
— Панно, панно, — промовив террісієць несподівано ясним голосом, — хіба вам не казали, що не годиться розгулювати у спідній білизні? Якби тут був пан Доксон, він добряче вас насварив би.
Вен ошелешено звела погляд. Сейзед усміхався до неї.
— Сейзеде, — тихо промовила вона, позираючи в той бік, куди пішли вартові. — Ти притомний?
— Ще б пак притомний, — відказав він.
Його спокійний, сильний голос різко контрастував із побитим тілом.
— Пробач, Сейзеде, — сказала Вен. — Навіщо ти пішов за мною? Чому не лишився й не дозволив мені самій розплачуватися за власну дурість?
Террісієць обернув до неї побите обличчя. Одне око запухло, але друге дивилося просто на неї.
— Панно, — промовив він серйозним тоном, — я поклявся панові Келсьє, що подбаю про вашу безпеку. Клятва террісійця — це не те, чим можна злегковажити.
— Але... ти мав би розуміти, що тебе схоплять, — промовила вона, опустивши очі від сорому.
— Звичайно, я це розумів, панно, — відказав Сейзед. — А як інакше мені було потрапити до вас?
Вен підвела погляд.
— Потрапити... до мене?
— Так, панно. Як мені видається, мій народ і Міністерство мають одну спільну рису. Вони обоє недооцінюють те, на що здатні хранителі.
Він заплющив очі, і раптом його тіло змінилося. Воно... немовби здулося: м’язи стали слабкими й хирлявими, шкіра обвисла.
— Сейзеде! — скрикнула Вен, кидаючись на ґрати й намагаючись дістатися до нього.
— Усе гаразд, панно, — відповів він ледь чутним, жахливо кволим голосом. — Мені просто треба трохи часу, щоб... зібратися з силами.
«Зібратися з силами?» — Вен опустила руку й кілька хвилин спостерігала за Сейзедом. «Невже...»
Він видавався таким немічним — немовби з нього висмоктали всю силу. Щоб... десь накопичити?
Ураз Сейзедові очі розплющилися. Його тіло повернулося до нормального стану. Але м’язи не перестали рости, вони напиналися, розбухали, аж доки не стали більшими навіть за Гемові.
Сейзед обернув до неї голову, що сиділа на м’язистій бичачій шиї, і всміхнувся, а тоді з легкістю розірвав свої пута. Він підвівся — здоровенний, неприродно кремезний, і такий несхожий на спокійного худорлявого вченого, якого вона знала.
«Пан Всевладар у своєму щоденнику описував їхню силу, — зачудовано подумала вона. — Він писав, що той чоловік, Рашек, міг сам підняти величезну кам’яну брилу й відкинути її з дороги».
— Але ж вони зняли всі твої сережки й браслети! — сказала Вен. — Де ти заховав метал?
Сейзед знову всміхнувся, беручись за ґрати, що розділяли їх. — Я взяв приклад із вас, панно. Я проковтнув його.
Сказавши це, він виламав прути.
Вен кинулася до його клітки й обійняла Сейзеда.
— Дякую тобі.
— Будь ласка, — відповів він, лагідно відсторонюючи її.
Відтак величезною долонею вдарив по дверцятах клітки й виламав замок. Двері з грюкотом розчинилися.
— А тепер поквапмося, панно, — сказав террісієць. — Нам треба дістатися до безпечного місця.
За мить у проході з’явилися двоє в’язничників, що кілька хвилин тому кинули були Сейзеда до клітки. Вони завмерли на місці, витріщившись на могутнього велета, якого побачили замість слабкого побитого чоловіка.