Сейзед кинувся вперед із прутом у руці. Утім, ферухімія додала йому лише сили, але не спритності. Він ступав повільно й важко, і солдати дременули навтьоки, кличучи на допомогу.
— Мерщій, панно, — сказав Сейзед, відкидаючи прут. — Моєї сили надовго не вистачить: шматочок металу, який я проковтнув, занадто малий, щоб накопичити багато ферухімічного заряду.
Говорячи це, він почав усихатися. Вен поквапилася геть із в’язничного приміщення. Вартівня перед ним була зовсім мала, там стояло тільки два стільці. Під одним із них дівчина побачила плащ, у який була загорнута вечеря котрогось із охоронців. Вен витрусила їжу й кинула плащ Сейзедові.
— Дякую, панно, — відказав той.
Вона кивнула, підійшла до дверей і визирнула. Наступна кімната була більша й порожня, з неї виходили два коридори: один повертав праворуч, а другий вів прямо. Ліворуч уздовж стіни стояли дерев’яні скрині, а посеред кімнати був великий стіл. Вен пройняв дрож, коли вона побачила на столі засохлу кров і викладені рядком гострі інструменти.
«Ми обоє опинимося на цьому столі, якщо не поквапимося», — подумала вона, рукою даючи Сейзедові знак іти.
Однак завмерла на півкроці: у дальньому проході показався загін солдатів із в’язничником на чолі. Вен лайнулася під ніс: вона почула б їх раніше, якби мала олово.
Вона озирнулася. Сейзед шкутильгав через вартівню. Його ферухімічна сила вичерпалася, а перед тим як кинути до клітки, солдати добряче його побили. Він ледве переставляв ноги.
— Утікайте, панно! — крикнув він, махнувши рукою. — Біжіть!
«Ти так і не збагнула, Вен, що таке дружба, — прошепотів у її голові голос Келсьє. — Сподіваюся, колись ти це зрозумієш...»
«Я не можу його покинути. І я не покину».
Вен кинулася до солдатів. Вона схопила зі столу два ножі для тортур — відполірована сталь зблиснула в її руках, — застрибнула на стіл і плигнула на противників.
Місяці тренувань допомогли їй — навіть без алломантїї тіло злинуло в повітря. Падаючи, Вен устромила ніж у шию заскоченому зненацька солдатові. Вона вдарилася об підлогу сильніше, ніж очікувала, але зуміла встояти на ногах і ухилитися, коли інший солдат, лаючись, махнув мечем.
Клинок брязнув об кам’яну стіну позаду. Вен крутнулася й розітнула противнику стегно. Той позадкував, зойкнувши від болю.
«їх забагато», — подумала дівчина. Нападників було понад два десятки. Вона спробувала атакувати третього солдата, але хтось угатив їй бойовою палицею просто під ребра.
Вен охнула від болю, випустила ніж і впала. Без п’ютеру, що зміцнив би тіло, вона боляче вдарилася й, приголомшена, покотилася по кам’яній підлозі, доки не спинилася біля стіни.
Вона спробувала підвестися, але марно. Краєм ока Вен побачила Сейзеда, що впав, зробившись кволим. Він намагався знову накопичити силу. Він не встигне. Солдати за мить його схоплять.
«Що ж, принаймні я спробувала, — подумала дівчина, чуючи, як коридором праворуч надбігає ще одна група солдатів. — Принаймні я не кинула його. Мабуть... Мабуть, саме це Келсьє мав на увазі».
— Валетто! — вигукнув знайомий голос.
Вен вражено підвела погляд і побачила, як до кімнати вривається Еленд із шістьма солдатами. На ньому був трохи недопасований дворянський костюм, а в руці юнак тримав дуельний ціпок.
— Еленде? — остовпіло витріщилася на нього Вен.
— З тобою все гаразд? — підходячи, занепокоєно запитав він.
Аж тут він помітив міністерських солдатів. Ті, схоже, дещо збентежилися появою дворянина, але досі мали кількісну перевагу.
— Я забираю цю дівчину з собою! — оголосив Еленд.
Його слова прозвучали сміливо, але воїном він усе ж не був. Зі зброї він мав лише дворянський дуельний ціпок, а обладунків у нього взагалі не було. П’ятеро його супутників були вбрані в червону форму Венчерів — це були солдати з Елендового замку. Однак ще один чоловік — той, що вів їх, — мав на собі однострій палацової гвардії. Він видався Вен начебто знайомим. На плечі його бракувало імперської нашивки. «Це той вартовий, — вражено подумала вона. — Той, якого я переконала перейти на наш бік».
Ватажок міністерських солдатів зробив свій вибір. Проігнорувавши Елендів наказ, він коротко махнув рукою — і його люди почали обходити дворянина та його загін із боків, оточуючи їх.
— Валетто, утікай! — настійливо вигукнув Еленд, здіймаючи ціпок.
— Ходімо, панно, — сказав Сейзед, який підійшов до неї, щоб допомогти підвестися.
— Ми не можемо їх кинути! — заперечила Вен.
— Ми мусимо.
— Але ж ти прийшов мені на порятунок. Ми маємо так само допомогти Елендові!