У тронній залі запала тиша. Зібрання високопоставлених зобов’язувачів було приголомшене нічними подіями. Пан Всевладар махнув рукою, даючи знак, що зустріч закінчено.
«Нарешті!» — подумав Кар. Він підняв голову, і його очі-штирі, як завжди, запульсували болем. Однак сьогодні то був радісний біль. Інквізитори чекали цього двісті років, старанно плетучи інтриги, потайки заохочуючи моральний занепад і сіючи розбрат між зобов’язувачами. Нарешті це спрацювало. Інквізитори більше не схилятимуть голови перед наказами нижчих людей.
Він обернувся з посмішкою до міністерських священників, чудово знаючи, які неприємні почуття викликає погляд інквізитора. Він нічого не бачив — точніше, не бачив так, як колись, — але натомість дістав дещо краще — тонке й досконале володіння алломантією, завдяки якому Кар здатен був відчувати довколишній світ з дивовижною точністю.
Майже все містило в собі метали: вода, каміння, скло... навіть людські тіла. Концентрація металів була надто мала, щоб вплинути на них — більшість алломантів не могли їх навіть відчути.
Натомість Кар своїми інквізиторськими очима бачив залізопромені від усіх цих мікрометалів — блакитні лінії були тонесенькі, ледве помітні, але саме вони відтворювали йому світ. Зобов’язувачі, що стояли перед ним, були рухливим плетивом блакитних ниточок, а їхні почуття — збентеження, злість і страх — відображалися в їхніх поставах. Збентеження, злість і страх... які ж солодкі всі три! Попри втому, Кар посміхнувся ширше.
Він надто довго не спав. Тіло інквізитора виснажувалося швидко, і доводилося часто відпочивати. Його побратими, важко пересуваючи ноги, вже виходили, прямуючи до своїх спочивалень, навмисне розміщених недалеко від тронної зали. Вони напевне відразу полягають спати: ранкова бійня і бурхливі нічні події, без сумніву, знесилили їх украй.
Але Кар не поспішав іти. Невдовзі інквізитори й зобов’язувачі покинули приміщення, і в залі, освітленій п’ятьма великими жарівнями, лишилися тільки він і Пан Всевладар. Слуги погасили зовнішні вогні, і за панорамним вікном запанувала темрява.
— Ти дістав те, чого хотів, — тихо промовив Пан Всевладар. — Може, нарешті ви дасте мені спокій.
— Так, володарю, — уклонився Кар. — Я гадаю, що...
У повітрі пролунав дивний звук — немовби щось тихо клацнуло. Насупившись, Кар роззирнувся й помітив невелике металеве кружальце, що, вдарившись об підлогу, покотилося й зупинилось біля його ніг. Він підняв монетку, а тоді звів погляд на величезне вікно й побачив у ньому дірку.
«Що?..»
Шибку пробила ще жменя монет. Залу виповнив дзенькіт металу і скла. Кар спантеличено позадкував.
Зненацька вся південна частина вікна розлетілася на друзки: монети послабили шибку настільки, що тіло, яке вдарилося в неї ззовні, зуміло її розбити.
Скалки різнокольорового скла здійнялись у повітря, а за ними до зали влетіла невеличка постать у лопотливому марево-плащі і з двома блискучими чорними кинджалами в руках. Дівчина приземлилася на напівзігнуті ноги й проїхалася поковзом на уламках розбитого скла. В отвір за нею ринула імла. Вона текла за дівчиною, притягнута її алломантією, і клубочилася довкола неї. Немов посланиця ночі, з-імли-народжена завмерла на якусь мить у вировинні імли.
А тоді метнулася просто до Пана Всевладаря.
Вен підпалила Одинадцятий метал. Коло трону, немовби зіткане з імли, з’явилося минуле «я» Пана Всевладаря.
Вен не стала битися з інквізитором. Той, на щастя, реагував повільно — вона вже вибігла на половину тронних сходин, коли він кинувся за нею. Пан Всевладар, однак, сидів цілком спокійно, майже байдужо спостерігаючи за нею.
«Він навіть не звернув уваги, коли йому пробили груди двома списами, — подумала Вен, долаючи останні сходини. — Йому нічого боятися моїх кинджалів».
Саме тому вона не збиралася нападати на нього. Натомість вона здійняла кинджали і встромила їх просто в серце минулому «я» імператора.
Кинджали пройшли крізь постать так, наче її там не було. Вен поточилася вперед, теж пролетіла крізь образ Пана Всевладаря й мало не впала з тронного помосту.
Вона обернулася й різонула ще раз. І знову кинджали не завдали постаті з минулого жодної шкоди. Навіть обриси її не захвилювалися й не спотворилися.
«Я ж торкалася своєї золототіні! — з досадою подумала Вен. — Чому ж я не можу нічого вдіяти з цим?»
Одинадцятий метал явно працював інакше. Образ стояв собі, байдужісінький до її кинджалів. Вен гадала, що коли вб’є минулу версію Пана Всевладаря, теперішня теж помре. На жаль, його минуле «я» виявилося таким самим нематеріальним, як атієві тіні.