Вона зазнала поразки.
Кар врізався в неї і міцно схопив за плечі. Його інерція скинула їх з тронного помосту, і вони скотилися по задніх сходах.
Вен загарчала, розвогнюючи п’ютер. «Я вже не та безпорадна дівчинка, яку ти нещодавно тримав у клітці, Каре», — рішуче подумала вона й ударила інквізитора ногами, коли вони впали на підлогу за троном.
Кар охнув і відлетів від неї, стискаючи в руках марево-плащ. Звільнившись від його хватки, Вен перевертом скочила на ноги й позадкувала.
— Інквізитори! — підводячись, загорлав Пан Всевладар. — До мене!
Вен скрикнула: могутній голос боляче вдарив по вухах, підсилених оловом.
«Треба вибиратися звідси, — подумала вона, відступаючи. — Повернуся, коли знайду якийсь інший спосіб його вбити...»
Кар знову напав на неї. Цього разу він обхопив її ззаду й міцно стиснув. Вен скрикнула від болю, розвогнила п’ютер і спробувала відштовхнути інквізитора, але йому вдалося відірвати її ноги від підлоги. Захватом іззаду він здушив їй шию, а другою рукою тримав її руки за спиною. Вен пручалася несамовито, борсалася і звивалась, але він стискав її залізною хваткою. Різко «відштовхнувшись» від дверної ручки, вона спробувала відкинути їх обох назад, але «якір» виявився заслабкий, і Кар лише трохи похитнувся, але не відпустив її.
Пан Всевладар хихотнув, знову опускаючись на трон.
— Тобі не здолати Кара, дитино. Багато років тому він був солдатом. Він знає, як тримати противника, щоб той не вирвався, хоч яким би сильним не був.
Вен, хапаючи ротом повітря, не переставала пручатися. Однак Пан Всевладар, схоже, не збрехав. Вона спробувала вдарити Кара потилицею, але він був готовий до цього й ухилився. Дівчина чула над вухом його швидке, мало не... пристрасне дихання, коли він душив її. Вона побачила, як відображені у вікні двері відчинилися й до зали зайшов іще один інквізитор. Його очі-штирі зблискували в кривому дзеркалі вікна, темний балахон хвилювався.
«Ось і все», — подумала вона, немовби уві сні спостерігаючи за імлою, що вповзала крізь розбиту шибку й розтікалася по підлозі. Дивно, але імла не оповивала дівчини, як зазвичай, неначе хтось відганяв її. Для Вен це було немовби остаточне підтвердження її поразки.
«Пробач, Келсьє. Я тебе підвела».
Другий інквізитор підійшов ззаду до Кара, а тоді простягнув руку і схопив щось на його спині. Пролунав звук, схожий на тріск.
Вен зненацька впала на підлогу, хапаючи ротом повітря. Вона перекотилася й миттю відновила сили завдяки п’ютеру.
Кар височів над нею, хитаючись. Ураз він безвладно завалився на бік і розпростерся на підлозі. Другий інквізитор стояв поруч, тримаючи в руці великий штир, схожий на ті, що стирчали у нього в очах.
Вен глянула на нерухоме Карове тіло. Балахон був розірваний на спині так, що видно було криваву дірку просто між лопатками. Завбільшки саме таку, щоб уставити туди металевий стрижень. Карове пошрамоване обличчя було бліде. Безживне.
«Ще один штир, — вражено подумала Вен. — Другий інквізитор висмикнув його з Карової спини, і той помер. Ось де їхня таємниця!»
— Що?! — заревів Пан Всевладар, підхоплюючись із кам’яного трону так рвучко, що той перекинувся й полетів по сходах, відбиваючи від них скалки мармуру. — Зрада! Серед моїх вірних слуг!
Інквізитор кинувся до Пана Всевладаря. Каптур на бігу спав з його лисої маківки, і, незважаючи на металеві штирі, які пробивали голову наскрізь і виходили з потилиці моторошними гостряками, обличчя видалося Вен знайомим. Попри лису голову й незвичне вбрання, той трохи скидався на Келсьє.
«Ні, не на Келсьє, — збагнула вона. — На Марша!»
Перестрибуючи через дві сходинки за раз, Марш рухався з надприродною швидкістю інквізитора. Вен важко звелася на ноги, оговтуючись від задухи. Оговтатися від несподіванки і здивування було значно важче. Марш живий.
Марш — інквізитор.
«Інквізитори розпитували про нього не тому, що підозрювали. Вони збиралися взяти його до своїх лав!»
А тепер, схоже, він мав намір битися з Паном Всевладарем.
«Я мушу допомогти! Може... може, Маршеві відомо, як його здолати. Адже дізнався він, урешті-решт, як убити інквізиторів!»
Марш вибіг на тронний поміст.
— Інквізитори! — репетував імператор. — На допомо...
Ураз він замовк і заціпенів, помітивши щось за відчиненими дверима. На підлозі лежала купка сталевих штирів, таких самих, як той, що його Марш вирвав із Карової спини. На око їх там було сім штук.